— Хто його зна! І сам не знаю, що робити, як вчинить, — якось повагом обізвався отець Єремія і схилив голову та все дивився на стіл, все думав, трохи не ймучи віри та вагаючись.
«Будуть гроші в моїй кишені… Вже в ченця інший тон… Треба лаштувать гармату й пускати останню бомбу. Чернець оддасться в мої руки».
— А я от приніс, — почав Копронідос і розв’язав хустку, розгорнув шматок квітчастої вовняної матерії, а всередині в матерії лежали загорнуті дві пляшки доброї горілки.
— Що це? Чи не жертва да божий дім? — спитав Єремія.
— Ні, горілка не для божого дому, а так… на монастир для благочестивих і поважних ченців на гостинець, — сказав Копронідос і поставив на стіл пляшки з горілкою. — А це, як позичите мені гроші, то дарую вам дарунок на рясу, — сказав Копронідос і подав Єремії матерію. Єремія схопився як опечений, ухопив у руки матерію та й побіг швиденько до вікна.
— Добряща матерія! Десять рік поспіль рясу носитиму, то не подереться, — сказав Єремія ще й цмакнув язиком.
— П’ятнадцять год видержить! Цупка та міцна, мов дротяна! Не бгається, насилу гнеться! Істинно, наче шовк! Носіть та за мене бога моліть, — сказав Копронідос.
— А це ром? Та, певно, ще й дорогий! Цц… — цмакнув Єремія й підняв пляшку проти вікна.
— Це дорога горілочка. Патока й полинь! Усе вкупі! І солоднеча і гіркість! — сказав Копронідос. — А що? Давайте гроші! Я й векселі приніс; а як сподобите мене довір’я, то цей дар прийміть, і проценти за перший місяць ось нате, та ще й червінцями!
Копронідос витяг червінці й дзенькнув ними по столі. Червінці делікатно дзенькнули, неначе арфа заграла.
«Мов небесна музика дзвенить!» — подумав Єремія й почув, що його серце пом’якшало й подобрішало. Він кинувся до скрині, витяг тисячу карбованців, двічі перелічив гроші і, спершу перечитавши вексель, однією рукою подав гроші, а другою усунув вексель в одчинену скриню й в одну мить замкнув її. Забравши гроші, спокусник, наче веселий дідько, виплигнув з келії, забувши навіть попрощатись і поцілувати отця Єремію в руку.
Він не йшов, а ніби на крилах летів по алеї, наче злодій, що вкрав та тікає з краденим добром, щоб швидше його сховать.
Після того Копронідос підступив до отця Ісакія. Три дні ходив він до ченця, запобігав у його ласки й віри, тупцяв коло його, дратував червінцями, приніс в дар матерії на рясу, три пляшки рому. Ісакій був твердий, як кремінь: не взяв ні матерії, ні рому, і грошей не дав. Він у мирі був шевцем і дуже зневірився в людях, бо добре знав їх.
«Ну, з цього кременю, мабуть, не викрешу огню. Дурнісінько втрачався на подарунки. Але… треба братись на хитрощі».
Копронідос довідався, що отець Ісакій в мирі був шевцем. У шевців є прилюбність до гарних чобіт: вони усі поважають чоботи більше од усього на світі. «Уплету я в свою мережу прегарні дорогі чоботи… Чи не впіймаю на гак отого коропа», — подумав Копронідос.
Він приніс ще раз Ісакієві матерії на рясу, дві пляшки рому й виросткові чоботи на високих закаблуках та ще й на скрипах; халяви були добрящі, широкі, як корито, ще й повишивані та помережані зверху скраю на цілу долоню. Отець Ісакій, хоч і був дерзкий на вдачу, але вхопив чоботи, і як почув дух юхти та сириці, як побачив чудові повишивані взорці, то й не встояв; так і розімлів і таки дався в руки пройдисвітові. Він вийняв з скрині тисячу карбованців, узяв вексель і оддав гроші Копронідосові.
«Ловися, рибко, маленька й велика! Тепер час при-метикуватися до вдачі красуня отця Тарасія… Але це… москаль добрий, і треба іншої принади на гачок, безпремінно живої рибки на цю зубату щуку, а то ще проб’є мою мережу і випустить у дірки дрібнішу рибку… і… ще й… накоїть мені багато лиха», — думав Копронідос, вертаючись додому, неначе на крилах вітру. Він не йшов, а його ніби самі ноги несли.
«Пройшов я і Туреччину, і Грузію, і Грецію, і Балкани, і Дунай, а таких дурнів ще не бачив: таки так самі в руки й даються! Добрі, то ймуть мені віри! Цей край для мене як рай. Ловися, рибко, маленька й велика! Буде на харч на старості літ… Але Тарасій…» — і Копронідос задумався, схиливши голову набік і погладжуючи густу чорну бороду.
Другого дня Копронідос зустрів у монастирі отця Тарасія.
— Чом пак ви до мене не заходите, отче Тарасію? Моя Мелетія все питає про вас: нудьгує за вами, — сказав Копронідос.
— Стара вже ваша Мелетія, — сказав Тарасій і не засміявся, а якось загерготав, як індик.
— Післязавтра ввечері приїде до мене з Одеси в гості моя далека родичка… гм… зовиця… От так краля! Приходьте лиш, побачите! — сказав Копронідос і хитро кліпнув одним оком.
Отець Тарасій знов загерготав по-індичій.
— Добре! Прийду! — сказав отець Тарасій і попрощався з Копронідосом.
Діждавшись часу запросин, отець Тарасій зайшов до Копронідоса. Переступивши через поріг кімнати, отець Тарасій кинув очима в куток і стовпом став. Він задер голову, так що послушницька чорна скуфійка з’їхала аж на тім’я. Він зняв швиденько скуфійку й з дива аж витріщив здорові очі.