Про УКРЛІТ.ORG

Пригода з «Кобзарем»

C. 3
Скачати текст твору: txt (64 КБ) pdf (90 КБ)

Calibri

-A A A+

— У світі завжди більше лихого, ніж доброго, — казала вона мені. — Як звертати увагу на одно лихе, то тілько собі більше шкоди заподієш: почнеш журитися — зсушиш себе… А як не вдаряти на нього —’ хай воно йде собі за водою, а тілько добре приймати, то від того краще буде і тобі, і людям. Лихе минеться та й забудеться, а добре — довіку зостанеться добрим, житиме поміж людьми, поки й світу сонця!

Отакими речами вона завжди угамовувала мов невеличке горенько, і я, забуваючи про свої образи, прохала її розказати яку-небудь веселу казку або при-повістку. Марта розказувала, а я слухала. Іноді й брат, уже зовсім роздітий, почувши нашу розмову з сусідньої хати, де він спав, — босоніж прибігав до нас, і ми з ним, укрившись коцем на моїй постелі, разом слухали отих іноді страшних, а іноді веселих казок та приповісток Мартиних.

— Що ж це — усе я та я тілько розказую вам, а ви мені ніколи нічого не розказуєте? — якось раз каже нам Марта.

— Ми не вміємо… не знаємо, — одказуємо їй.

— То що, як не знаєте? Зате ви вмієте читати. От би й прочитали мені, щоб і я почула, що там у тих книжках пишуть.

"Що ж би їй такого прочитати?" — задумалася я.

— Хочеш, — питаю, — я прочитаю, як бог творив світ і перших людей, як вони жили в раю, як согрішили й що їм було за те?

— Прочитайте, моя панночко! Прочитайте, моя голубочко!

Узяла я книжку й почала читати. Марта прислухалася, водячи за мною очима по книжці та зупиняючи мене на якому-небудь невідомому їй слові. Довго я їй читала, а вона слухала.

— Добре, — каже. — От якби тілько воно було по-нашому, по-простому написано, а то багато деяких слів не второпаю.

— Книжки, — одказую їй, — простою мовою не пишуться.

— Чому? — питав Марта. — Хіба нема книжок, написаних простою мовою?

— Не знаю, — кажу. — Мабуть, нема, бо мама каже, що проста мова годиться тілько задля темних мужиків, а не задля книжок, що їх пишуть учені люди.

— Звісно, як пани ті книжки складають, то вони їх і пишуть по-своєму, по-панському; а якби ми, мужики, вміли писати, то ми їх і складали б по-своєму, по-мужицькому, — відповіла Марта.

— Мама каже, що мужича мова погана, недотепна ні до чого!

— От дивіться! — дивується Марта. — Чому недотепна ні до чого! Скілько людей нею балакає, і всім вона й люба… От і ви слухаєте казок, що я розказую, та ще як слухаєте?! І барин часто балакають по-нашому… То бариня не люблять нашої мови, так вона їм і здається поганою, недотепною!

— Мама каже, що й наша панська мова не така делікатна, як то французька.

— А мені своя найделікатніша! — усміхнувшись, каже Марта.

— її я люблю, як ти розказуєш, — кажу • я Мар-гі. — Ти дотепна до цього.

— А я таки бажала б послухати книжки на нашій мові! — нарешті додала Марта.

Швидко після того довелося мені те жадання Мартине задовольнити.

Раз якось папа вернувся з служби додому, тілько-гілько що ми посідали обідати.

— Це щось, видно, дуже незвичайне скоїлось, що ти якраз поспів на обід! — усміхаючись, каже йому мама по-французькому.

— Ось воно, те незвичайне, що мене примчало додому, — каже папа і показує мамі якусь невеличку посилочку, загорнену в полотно.

— Що ж то таке? — зацікавилась мама. Та папа, не вдаряючи на ту цікавість, мерщій пішов із своєю посилочкою до кабінету. Незабаром він

вернувся й мовчки сів за стіл.

— Що ж там таке привіз ти? Чого мовчиш? Хвалися вже! — напосідає мама.

— Дай спершу наїстись добре, та тоді вже й похвалюся, — весело граючи очима, каже папа.

Ми всі теж зацікавилися: дивимось на папу й ждемо, коли-то він почне хвалитись; а папа, не вдаряючи на те, мовчки їсть.

Отак мовчки трохи не увесь обід пройшов. Перед тим уже, як уставати, папа, повертаючись до мами, сказав:

— То мені один земляк наш, що служить у столиці, заслав подарунка. Та якого ще подарунка, якби ти тілько знала!.. "Кобзаря"! — нарешті, випалив він.

Мама призро глянула на папу і, закопиливши губу, промовила по-французькому:

— У нас отих обірванців, що з кобзами по ярмарках швендяють, хоч греблю гати! Коли вже вони тобі такі любі, то міг би їх і тут назбирати, а він ще з столиці виписував!

— Ти не глузуй, а спершу сама подивись, що то за кобзар, — одказав папа. — Це книжка така, що один кріпак із нашого краю написав. Приятель пише, що книжку ту він на велику силу роздобув, хоч вона вже давно у світ вийшла: як тілько вийшла, то наші земляки зразу її розхватали, і тепер тії книжки ні за які гроші не добудеш.

— Воображаю, какая зто должна бьіть прелестная книжка, написанная необразованннм крестьянином, да еще, может бьіть, й по-малороссийски! — одказала мама по-руському.

— Авжеж, по-нашому! — скрикнув папа. — Тобі не люба наша проста мова, кажеш: і груба вона, і недотепна ні до чого путнього, а тілько задля того, щоб варнякати нею. А ти прочитай, то сама побачиш, як чоловік з таланом може орудувати тією простою мовою. Які він чудові вірші понаписував! Поет, насто-ящий поет! — радісно додав папа і, швидко схопившись, чимдуж почимчикував до кабінету.

 
 
вгору