Старі подоліли і святкували своє свято. Якої слави і яких наговорів не понесли вони на голови своїх ворогів? Ті мовчали, не одкликалися: страшно було одкликатися… Самотою стояла їх будівля, збудована їх руками, і, здається, ждала тільки часу, коли її почнуть руйнувати: з усіх боків, з усіх сторін облягли її ненависники з сокирами, з лопатами, заступами. Вони тільки ждали наказу; одно слово і — з непокритих стін знявся б тільки порох угору, замість підвалин — одні глибокі ями зачорніли. Та назад тільки раки лазять. П’ятьшість років будування не пропали даром; вони казали, що стара хата стала і тісна, і нікчемна; треба нової — і широкої, і яснішої. Занопані на неї підвалини глибоко у землю, виведені стіни високо угору, — треба їх кінчати, треба докупи зводити. Полізли в нову будівлю й сліпі, й криві, й безногі; полізли й почали клопотатися. Позабивали декілька вікон, велику світлицю перебили перегородками, наробили окремих захистів легеньких та: «На наш вік стане», — втішали себе — та не втішилися.

Через півроку після тої бурі получилася бумага: старого старшого, де служив Гриць, одставляють, замість нього назначено з столиці… Хто він? Що воно? Молодий? Старий?.. Всі зразу наче до землі приросли; нешвидко загомоніли: чи такий, чи не такий, а без перемін не обійдеться; чи старий, чи молодий, а переміни будуть. До старого тільки зручніше приспособитись: аби був слухняний та покірливий — та й живи, як у бога за дверима. Інший раз і полає дурно — змовчи: все гаразд буде. А молодий — навпаки: і не кричить, і не лає: все тихо та мирно, а дивись — уже й викинув на вулицю. Старі зітхали про себе, сходилися, шушукали, шкодували за старим старшим і, охаючи, дожидали, кого бог пошле, ^isae Гриць підняв голову угору: він стороною чув, що старший назначається з молодих, і зажидав його, як бога.

Аж ось і старший появився. Молодий, тихий та обхідчастий; з кожним так любенько розмовляє, тихенько випитує і все, як отченаш, знає… Старі зажурилися, та й було чого: незабаром їх почали половинити. Кого з столиці викликали, кого з тутешніх розшукали, і все то молоді, без заслуг. Пішли другі службові порядки, інше життя заснувалося.

Проценко дихнув всею своєю слабою грудниною. Йому легко й служиться, й живеться: є в кого не тільки про службу спитати, є з ким і об сторонньому побалакати. До того і старший не держав себе геть одсторонь, як старий: часто він присоглашав менших до себе погуторити. Зійдуться, погомонять, — дивись — або що на кон поставлять на користь бідоти, або музичний вечір утнуть на жіночу освіту… Пішло життя коромислом. Гриць шкодував, що занехаяв охоту на скрипці грати, а на кону стати боявся, та не мав і талану до того. Він напустив на себе сум; дивлячись на нього, подумаєш: гірке йому і те ваше святкування. Начальство раз довідалося, чого він сумує. Другі за нього повідали, що він мученик. Він, як справжній мученик, мовчав, не хотів ділитися ні з ким своїм лихом. То він мученик? — спитало начальство так, буцім сказало: то навіщо його й держати? Усі думали: кінець Проценкові! Він сам млів душею більше, ніж під ту лиху завірюху, що зачепила й його. Прокльони на необачних уже складалися на його устах, як тут його кликнуло начальство. Ні живий ні мертвий пішов він до нього.

— Вы хотите ехать на уезд?

Гриць одказав не словами, а зблідлим обличчям та стухлими очима, що — коли воля його превосходительства.

— Хорошо, —  коротко і суворо одказало начальство. — В NN открывается место. Поезжайте!

На радощах облітав Гриць увесь город, усіх своїх знайомих. Одним він хвалився, як його прийняло начальство, яке місце давало, як він одказувався, а воно прохало; другим шептав на вухо: се за наші біди, за наші лиха великі. Недаром ми підставляли шиї під сокири. Не вмре наша мати, не пропала даремно праця.

На третій день Проценко виїхав з губернії з думкою ніколи не вертатися в се прокляте місто, що так йому далося взнаки, що опорочило його добре ймення, що замірялося на його життя молоде. Веселий він їхав на нове місце та балакучий. З возницями цілу дорогу не вгавав, викав і чимало дивував їх тим виканням. Вони не знали, що про нього думати. «Се не наше щось, З далекого, видно, краю». І мали думку прокотити заїжджого барина на славу, та староста охолоджував: не дуже лиш гнатимеш коней: невелика цяця їде — знаємо ми сих безштаньків!

У городі NN появився Проценко зовсім іншим чоловіком. Веселий та говіркий, він сміло заводив розмову з кожним стрічним і поперічним, насміхувався над повітовим байдикуванням, над порядками городського життя, над громадянським безладдям. Він, здається, все знав, все пережив, передумав і став вище від того, що бачив, не гнушаючись, правда, і не гордуючи ним. Чи стрівався він з простим чоловіком на вулиці — замовляв до його його мовою, викав, йшов рядом, не боячись огудки; чи з своїм братом службовим, — дивився тільки па те, чи то молодий хлопець ще, чи поживший батько, —  заводив сміло підхожу річ: молодому розповідав брехеньки, точив ляси, старого — привертав до себе розсудливою мовою про життя і, мов ненавмисно, ввертав у розмову чужесторонне слівце, щоб того здивувати. І він справді дивував усіх. «От смілий, от талановитий», — думали молоді паничі і завжди З великою охотою заводили з ним розмову. «Голова, — протягом хвалили старі батьки, — послухай його — не наслухаєшся. І все то не по верхах скаче, а розумним словом глибоко гвоздить. Далеко такий піде — не здоженеш, не випередиш». Поміж панянками не було нікого за його. Хороше обличчя, люб’язна розмова, перевита жартами, хист до танців — все се було за нього, все слугувало йому на користь. Правда, перед ними він тільки раз появився у своїй бойовій зброї, і кожна подумала: «Се той, що його жадала душа моя». Потім він звернув набік; не личить стояти прямо: сонце ніколи не спада на землю, а скільки до нього моляться людей на світі!.. Він не то щоб їх обминав, а поміж ними напускав на себе сум, скаржився на нудне життя, гостро розбирав їх ігри та забавки, насміхався над їх замірами. Його боялися й жаліли; боялися його гострої мови, жаліли красної вроди, що так рано довідалася якогось лиха. Хто заклопотав його молоду голову? Хто уразив його гаряче серце?.. Нема кінця-краю таємним догадкам і ще таємнішим надіям! Кожній думалося: а що, як то я? І кожна навперейми перед подругою наряджалася якнайкраще, виступала якнайлегше; ведучи з ним розмову, замирала якнайдужче; а були й такі, що й бісики перед дзеркалом учились пускати… Та не туди стріляли його очі, не туди оберталось серце: не на непочатий моріжок польових квіток, а на підпушену грядочку огородних лілій. Молоді панійки розважали його сум — велику тугу, від їх погляду загорялися його похмурі очі, тіпалося і билося гаряче серце.