— Прийду, прийду. Безпремінно прийду. На днях жди! — і обидві розійшлися.

Як Христі ще раз бажалося стрінути Марину, поглянути їй у обличчя, подивитися на її убори. Зовсім переродилася дівчина — панночкою виглядає, і у платті, коси в дрібушки заплетені, платок на шиї… «І скора яка стала — зовсім не та Марина!» — думає Христя, поспішаючи за паном.

На базарі не барилися: купив пан м’яса та зілля, з тим і вернулися. Прийшли додому, уступають у кухню — лежить на полу Мар’я, голова платком закутана.

— Ти де була, віялася? — скрикнув на неї пан.

— Я нездорова, — не підводячись, одказала охриплим голосом Мар’я.

— Марш з двору, коли нездорова! Як на всю ніч бігати, так і здорова! Марш!

Мар’я підвелася. Платок, що прикривав її обличчя, зсунувся з голови на плечі. Аж пан оступився назад, глянувши на її лице, а Христя трохи не скрикнула! На йому не видно було ні очей, ні рота, ні носа — один шматок пухлого та синього, як бразолія, м’яса!

— Де се ти? Хто се тебе? — скрикнув здивований пан. З тих балабух, що понависали над очима, полилася якась мутна вода. Мар’я тремтіла, мов у трясці.

— Господи! — каже пан. — Що ж, якби тебе хазяїн або хазяйка ударила хоч раз — якої б ти заспівала? Зараз би пішла жалітися; а як москалі он як морду розтовкли — так і нічого!

Мар’я, як мала дитина, заридала і впала на піл, закриваючись платком. Пан здвигнув плечима, плюнув і пішов у горниці. На Христю напав такий страх, що вона боялася підійти до полу: чорне, збите обличчя Мар’їне не сходило з-перед її очей… «Що се з Мар’єю? Невже се той москаль, що вона розказувала і так журилася за ним?» Жаль пройняв наскрізь Христине серце.

— Христе, голубко! Послужи за мене, поки я перележу, — з-під платка загомоніла плакучим голосом Мар’я. — Я тобі несказанно дякувати буду.

У Христі навернулись на очах сльози, і, не поклич її пані у горниці, певно, вона б розплакалася. Там, у горницях, діждавши, поки пан вийшов кудись, вона почала прохати:

— Панічко, голубочко! мною, як хочте, робіть, не женіть тільки Мар’ї З двору. Куди вона піде, страшна така?

— Та що ж там з нею?

— Збита вся — курці ніде клюнути!

Пані пішла подивитись. Жіноче жалісливе серце обізвалося, коли вона глянула на Мар’ю. Пораявши якоїсь масті, вона одіслала її в комору.

Христя, як муха, літала, радніша усюди поспіти, усе зробити, щоб не було задержки, не було ремствування на Мар’ю. Надвечір виморилась — страх! Поки пани пили чай, вона прикорнула трохи на полу. Оддавши вечерю, вона пішла до Мар’ї в комору.

Мар’я, видно, спала, бо не обзивалася; чутно тільки її важке зітхання. Христя лягла… Щось їй не спиться; Мар’я не сходить з думки. Кругом темно — хоч око виколи! Гляне Христя у ту темноту, а перед очима — вона, Мар’я, уся збита… Стулить вона очі — і перед закритими очима вона, як мана, колишеться… Краще вже лежати так… Тихо, неповорухно лежить Христя, розкривши очі; крізь невеличкі шілинки пробиваються сірі смужечки надвірного мороку… Ось вони забігали у темноті, заіскрили… Скільки їх, господи! Неначе сніг той — так і куйовдяться! Се зразу все те зникло… темнота колихнулася, щось загуло… Почулося схлипування, далі плач… Христя підвелася.

— Мар’є! то ви? Мар’я заридала.

— Чого ви? Може, вам чого треба? То я подам.

— Нічого мені не треба, — з плачем одказала Мар’я. — Христе! Іди сюди. Іди, ляж коло мене.

Христя помацки побралась до Мар’і.

— Сюди, сюди. Ось тут ляж. Я посунуся. Христя лягла.

— Коли б ти знала, Христе, як важко! — трохи перегодом почала Мар’я. — Коли б ти знала, як гірко! І чому він мене не вбив?

— Хай бог милує! Оханіться, що ви кажете!.. Хто ж ее вас так побив?

— Ох! Він, Христе, він, бодай його збила лиха та нещасна година! Він, проклятий! Я давно помічаю, що він не так дише. Мені давно доводили, що він хвалився: коли б знайти яку заможну міщанку — оженився б. Я йому сказала. «Не вір, — каже, — люди брешуть». Пам’ятаєш, у той день, як ти стала, я ходила до його, та не застала, і на другу ніч ходила — теж даремно до білого світу дожидалася. Побий тебе, думаю, сила божа! Хотіла залишити. І ото скільки днів зовсім не ходила. А вчора уранці чую — персні купує, либонь, уже у них діло покінчено. Я ввечері до нього. Застала. «Нащо се, — питаю, — ти персні купував?» — «А твое какое дело?» — «Як яке діло? — одказую йому. — Кому ж, як не мені, діло? Я знаю, — кажу, — все знаю, хоч ти і криєшся від мене. І не думай, — кажу, — вінчатися. Ото, як перед богом, хвалюся — я тобі слави нароблю!» — «Ты? ты?» — визвірився він. «Я! Я!» — кричу йому… Як махоне він мене в один висок! а далі повернувся та в другий!.. — так мені світ і закрутився… Не знаю я, що було зо мною, знаю тільки, що опинилася надворі.

— І такого б ката я любила! — здивувалася Христя. — Я б його ще на позов потягла! як він сміє отак бити, отак нівечити!

— Ох, не знаєш ти, Христе, нічого, — каже, важко зітхнувши, Мар’я. — Ти знаєш, що я б не тільки не згадала йому ніколи, що він отак мене знівечив, не тільки б не позивала його, а, як та собака, лизала б йому руки, аби він тільки не женився… Господи! І чого я така нещасна вдалася? Нащо ти, боже, дав мені таке прокляте серце? Я сама себе винувачу, сама на себе жалію і нічого не враю з собою! Мало я йому усякої всячини переносила, мало я йому всього передала? На себе не страчу — йому несу. І от тепер, бач, дяка за ее… Христе! прошу і остерігаю тебе: не люби нікого, ніколи. Коли тобі хто кинеться в вічі — одвернися та тікай мерщій! Коли що ворухнеться у серці — задави, залий отрутою його, тільки не давай йому волі! Хай ніхто так не мучиться, як я мучуся! — І Мар’я, припавши на плече до Христі, гірко-гірко заридала.