— Мені страшно. Я не піду туди… Ідіть ви самі, — тремтячи, каже Христя.
— Чого боїшся? Маленька! — скрикнула дячиха і, як та шуліка, посунула в хату. Христя за нею.
У кухні вони застали Загнибіду. Похмурий, заложивши руки за спину, він міряв її і вздовж, і впоперек. Свічка стояла на столі і, нагорівши, обдавала хату неясним світом.
— І ти вернулася? — гукнув Загнибіда, кинувши на Христю гострий погляд. Та, зупинившись у порога, так і прикипіла на місці.
— А Олена Йванівна де? — спитала дячиха.
— Нащо вам Олена Іванівна?
— Нужно! — гостро одказала дячиха і пішла далі в світлицю. Загнибіда узявся за свічку, щоб присвітити. узяв був у руки; потім поставив; зірвав і, повернувшись до Христі, посварився на неї кулаком; а далі — За світло, в кімнату.
Ясний світ освітив пожовкле лице Олени Іванівни, коли увійшов туди Загнибіда. Вона лежала на спині, схрестивши руки на грудях, як схрещують помершому. Очі в неї були закриті; під очима — сині мішки; рот скривлений; Зітхання важке, хрипуче… Все казало — то було посліднє змагання життя зі смертю!
— Олена Йванівна! Олена Йванівна! — стиха обізвала її дячиха. Олена Іванівна, не розкриваючи очей, тихо схитнула головою.
— І сам не знаю, що з нею, — казав Загнибіда, піднімаючи свічку вгору, щоб ясніше освітити болящу. — Кидав здоровісіньку; вернувся — отак, як бачите! — І він положив свою руку на її руки. — Холоднісінькі!
Боляща розкрила очі, глянула на чоловіка — і заметалася на постелі.
— Не буду! Не буду! — забубонів Загнибіда й одійшов геть.
— Ви б за батюшкою послали, — пораяла дячиха. Загнибіда махнув рукою і, опустившись на лаву, схилився головою на стіл.
—— О нещастя, нещастя! — замовив він.
У хаті стало тихо-тихо, мов у домовині. Боляща розкривала очі, зводила руками угору, потягалася…
— Чорного платка! Чорного платка! — крикнула дячиха. — З^рч’гіі очі…
Христя кинулася в кімнату. Хазяйка металася на постелі, кидалась, страшно водила очима. На її шиї, на руках, неначе жаби, порозпинались чорні плями: набряклі жили кидалися — бились; корчі гнули руки, ноги; боляща стогнала… Дячиха мерщій схопила з себе платок і кинула на неї. Ще хвилину вона забилася під платком… почулося наче шептання, скрип зубів — і зразу все затихло…
Трохи згодом зняла дячиха платок… Під ним лежала вже не Олена Іванівна, а бездиханний труп з страшно витріщеними очима…
Загнибіда підійшов до нього, подивився і, затрусившись, промовив: «Ти мене покинула… покинула… Як же мені самому тут бути без тебе?»
Дячиха взяла його за руку і вивела з кімнати в кухню.
— А ти біжи до сусід. Скликай — хай ідуть обмивати. Та забіжи і до старого — хай бере псалтирю читати, — наказувала дячиха Христі. Та стояла як укопана.
— Чого стоїш? Біжи! — гукнула дячиха.
Христя, не знать куди і чого, побігла.
Через годину найшло жінок, бабів… Підтопили в печі, гріли окропи. Христя робила, що їй не казали: носила воду, таскала дрова, хоч і не пам’ятала того нічого. Вона тільки й запримітила, коли обмивали помершу, що дячиха усе чогось тикала пальцями на сині плями та тихо шептала: «Оце та смерть, оце! Вона таки не втекла його рук!» Жінки мовчки хитали головами.
Трохи не опівночі знарядили покійну й положили на столі. Старий дяк став у головах коло ставника і охриплим голосом вичитував псалми. Люди, хрестячись, увіходили, дивилися на покійну і тихо виходили знову, мов боялися розбудити її. Всім не вірилося, що вона померла.
— Молода така, — жити б та бога хвалити — ніт же… — шептали знайомі й незнайомі.
На Христю — як найшло що: безпам’ятна, наче з-за угла прибита, вона вешталася поміж людьми, поки на неї дячиха не крикнула:
— Чого ти тут тупцюєшся? Ішла б собі куди-небудь!
Мов п’яна, Христя вийшла надвір і сіла на рундуці. Повз неї входили в хату і виходили люди; часто об неї черкалися; а вона не чула, наче окаменіла. Схиливши голову, сиділа вона і слухала, як там у неї серце, замираючи, стука…
— Це ти сидиш? — почувся над головою знайомий голос. Христя глянула — перед нею стояв Загнибіда.
— Чуєш: тільки слово кому — не животітимеш! — прошептав він і пішов З двору.
Христя мерщій втекла під комору.
Ніч була хоч і зоряна, та темна, як бувають весняні ночі. У густому мороці, вздрівається, снують по двору щось за тіні; чутно гомін людський; а хто гомоне — не видно. У причільне вікно світе світ. Боляче він урізується у вічі, наче важким каменем навертає на душу; а одвести очей, одірватися від того світу — вона не зможе. Оце й похнюпиться, а світ стане над головою і печепече… То воскова свічка горить у головах покійниці; там лежить вона, схрестивши руки, закривши очі: не чує, не бачить… А чи давно виряджала вона її в село? Чи давно сиділи вони рядком, згадуючи, як хороше жити у селі, серед лугів, на широкім просторі…
Ще вертаючись у місто, Христя запам’ятала ту місцину під липою, звідки так усюди видно, щоб розказати про те хазяйці. А прийшла — що застала?..