Тиха Кирилова мова, щира та тепла порада, розсудливі доводи не раз спиняли гіркі батькові скорботи, не раз наносили спокій у його ображене серце.

Чого ж тепер Кирило мовчить? Чому не заговорює гірких сліз сиротливої дочки свого безталанного товариша?.. Він ледве встигає за нею, так вона чеше вперед, похнюпившись. — Легше… легшенько, дочко, — обізвався він. — Не налягай так на ноги! День великий, та й шлях чималий, підіб’ємося… Аби надвечір до міста добрести. Пошкодуй моїх ніг старих та й своїх побережи — їм ще довго прийдеться топтатись!..

Христя трохи вкоротила ходи. Кирило, порівнявшись з нею, витяг люльку і почав набивати. Ішли мовчки. Сніг дедалі все більше тав, брався водою; ноги грузли, а в другому місці приходилось прямо брести. Сонце вище та вище підпливало, дужче та дужче угрівало, устилаючи могилки золотим світом, граючи по калюжках талоі води… Робилося тепло, аж жарко. Піт виступив у Кирила на лобі, під очима. Закинувши шапку аж на потилицю і розпустивши сіряка по волі, він плівся за Христею, розхитуючи довгим ціпком на всі боки, обминаючи обніжками калюжі. Люлька його курилась, оставляючи позад себе сизий слід у чистому, прозорому повітрі… Христя прямо чимчикувала шляхом.

— Ну, сьогодні снігу убуде! — обізвався знову Кирило, бажаючи зав’язати розмову. — Іч, як драглі ті, став — так водою і взявся!.. Коли б дало хоч до міста добратися… Певно, там, на гнилім переході, води тепер по коліна. Чого доброго, й не перейдемо. І втопитись можна, — додав понуро нарешті Кирило, теряючи надію вирвати хоч слово від Христі.

— Та коли б! — гірко промовила та.

— Що коли б? — спитався Кирило. — Утопитись?

— Атож! — різнула Христя, утираючи сльозу.

— Хай бог милує! Чого його топитись! Як іноді буває не гірко, а все краще жити… Тобі, молодій, і не варт такого казати. Хай уже мати журиться, що сама безпомічна зостається дома, а тобі чого? Молода, здорова… Хіба тобі робота страшна? Та як у городі робота, — то в селі удесятеро важче. Що там за робота? На поле тобі не ходити, не жати, не в’язати… Хатня робота. Як там кажуть: помий, помаж та й спати ляж! Не журися, дівко. Аби здорова, а робота — що?! Я сам, тиняючись по світу, служив там і все добре знаю. Коли б не своя хата та не громаді послуга — пішов би й тепер служити… їй-богу, не брешу! Там уже те добре, що багато люду. Хоч і чужі, оже не бий ти на те, що чужі. Між чужими іноді краще, ніж між своїми: ти їх не знаєш, вони тебе не знають — не стануть допікати… Не те що тут!

Христя не перше це чує про міську роботу, не від Кирила вона чула про неї. Кучерявенкова Марина, її подруга, третій рік як у місті служе. Приходила якось святками в село і хвалилася, що як у місті служити, то й кращого не треба: і роботи небагато, і робота неважка; і люди такі ввічливі, і плата добра… За два роки Марина надбала повну скриню усякого добра: і платків, і рушників, і юпок, і плахот, ще й кожушанку добру. У селі й за десять літ не придбаєш того… Чого ж мати плаче? Чого так побивається? Цілий тиждень пройшов після суду; цілий тиждень, день у день, ніч у ніч, не переставала мати плакати, вичитуючи та наказуючи їй про гірку невільну службу у чужих людей… Ніхто до тебе словом добрим не обізветься; чи зобиде хто — не заступиться; чи болить що — не спитає; а до роботи приганяє… Найнявся — продався!.. І таким безнадійним та страшним голосом все те мати розказувала, так гірко кожне слово приливала палючими слізьми!.. А Кирило он зовсім навпаки співає… і Марина не те казала… Де ж правда, де брехня?.. І мати служила молодого віку; і мати добре все те знає… Та й люди ж служили і тепер он служать… Хіба тоді, як мати служила, гірше було, важче жилося?.. Як у тумані Христя, як темної осінньої ночі серед великої пустині!.. А може — як у кого: у одного — добро, у другого — лихо. Ну, а в Загнибіди?

— Дядьку! — обізвалась вона. — Ви знаєте Загнибіду? Що воно за чоловік? Яка в його служба? Яка робота?

— Загнибіду? Ххе!.. — вийнявши з рота люльку і сплюнувши, мовив Кирило. — Загнибіду? Як же мені його не знати, коли він у нас у волості писарем

був! Добре знаю. Ще й його батька зазнав трохи. Пузатий такий; головою служив… І лютий, крий боже! За податі людей, бувало, голих на мороз виводив, та ще й водою обливав. Ну, та й син цяця! Цей, правда, людей на морозі не обливав, зате драв з живого й мертвого… П’явка — не чоловік був, поки писарем був! Ну, а тепер — не знаю; може, й перемінився. Наші ж таки селяни розказували, що він дуже радий, коли кого з своїх у городі стріне — і напое, й нагодує… Звісно, не нас — голоту, а дукачів… — розказував Кирило, рвучи річ, придавлюючи то на тому слові, то на другому.

— Ну, а служба в його, — почав знову Кирило, — яка ж у його служба? Він, кинувши писарство, крамує там чи прасолує… кат його знає!.. От і дивись ти, яка повинна бути у його служба. Хатня служба… Жінка, кажуть, у його невсипуща хазяйка і добра людина; а проте — я її не коштував… Дітей немає й не було… Кому тільки все те добро достанеться?.. А добра — чимало… Хіба що він прогуляє; кажуть — черкає добре… Та не вір, дівко, тому: казаному кінця немає… Чого люди не накажуть? Вір тому, що сама побачиш… От як послужиш, то й побачиш, який то Загнибіда… Лихий, кажу, був, поки писарем був, — без карбованця за пашпортом і не йди… «Ви, — каже, — на заробітки йдете, гроші лупить: а тут — з голоду здихай… Ложи карбованця!» Ну, й ложи; та ще й у шинок поведи, добре напій… Такий-то був; а тепер — не знаю…