— Куди се? — спитала Христя.
— В управу. У нас тепер наїзд. Забула?
Довго він наряджався і вийшов до неї вибілений та вичищений.
— От що, — сказав він, мнучись, — не забувай свого завіту: мене не стане — помолися за мене!
Христя скинула на його здивований погляд. Колісник надівав верхню одежу.
— Ти б, може, пішла провідати Довбню? — спитався і пішов.
«А справді? — подумала Христя. — Піду. Чи признае-то він мене? Все рівно: не признає — сама признаюся. Може, йому полегшає, коли побаче, що не всі одвертаються від його, як жінка одвернулася». І Христя, прибравшись, пішла в шпиталь.
Їй там сказали, що ще рано. Прихожих пускають до болящих тоді тільки, як скінчить лікар свої обходи. Христя пішла в садок проходитись.
День був ясний та тихий. Сонде привітно світило і гріло, як воно завжди гріє восени. На улиці серед хмар пилу жарко, зате в холодочку та в садочку саме добре. Дерево не то що з весни зелене-зелене, як рута, а прибралося в різні кольори, від блідо-жовтого до жовтогарячого, — здалека здавалося, мов воно зацвіло такими квітками.
Христя увійшла в садок і сіла спочити на першій примостці у холодочку. З глухого кінця садка доносився гомін, по вичищених доріжках сновигали болящі у білих шликах, у жовтих балахонах. У Христі серце замліло, дивлячись на їх бліді замлілі обличчя, що мовчки снували, мов ті жовті тіні, на сонячній стороні.
«А може, і він там де між ними?» — подумала вона і пішла походити, заглядаючи кожному у вічі, пізнаючи, чи нема між ними Довбні. Вона обходила увесь садок, усі доріжки і нігде його не стріла. Потім вернулася назад. З того місця видно усюди, видно, що робиться в садку, в дворі, коло шпиталю. Он невеличка шкінька на лихому возі привезла до шпиталю болящого. Голова і лице його були завернені ганчірками, зверху прикритий він рядниною, а ззаду ішла похила жіноча постать. То, певно, жінка привезла свого чоловіка. Он чотири прислужники несли на носилках шось жовте, котре так важко стогнало. Он вибіг хтось з шпиталю з мідним тазом і линув у яму щось червоне. То кров, може? А там з глухої хвіртки, наче вітер, вибігла трохи не гола жінка і, плещучи в долоні, помчалася геть за двір. 3а нею навздогінці кинулося чимало прислужників. Хтось десь кричав: «Так ви усе дивитесь? Так глядите? Божевільну випустили. Ловіть! Ловіть!» — і всі, аж земля гула, погналися за нею. Через скільки часу її вели два чоловіки за руки, а вона, розпатлана, прихилялася то до того, то до другого, видно, наче кусалась або пручалася вирватись. Привівши до хвіртки, один з чоловіків штовхнув її, і вона сторч пролетіла у двір. Нестямний регіт привітав штовхуна. А той, крякнувши, скаржився, що біда з сими божевільними. Так і бережися, щоб чого не нашкодили. Та здорові, прокляті. Сказано, нечиста сила їх обуяла!
«Так он воно чого люди розуму позбуваються! Нечиста сила його плутає. Хто ж заборонить їй напастися на кожного?» — подумала Христя. Це місце мученьки людської та всякої хвороби таким їй страшним здалося, що вона мала була тікати, та згадала, що не дозналася нічого про Довбню, пішла знову до контори.
—, Довбня? Довбня, — замовив смотритель. — Був такий у білій гарячці. Здається, видужав. Я зараз. — І він метнувся у другу хату, а звідти вийшов, сказав, що вже третій день, як Довбня виписався.
«Отак же! От і зібралася провідати! — подумала Христя, вертаючись додому. — Де ж тепер його я стріну? У кого спитаю?»
Похила ішла вона улицею і думала про божевільну жінку. Думки її, плутаючись та нанизуючись одна на другу, черкнулися Колісника. Чудний він став. Коли б ще не позбувся розуму. Он сьогодні так їлось наплів перед тим, як виходив. Ну що, як, не дай, боже, позбудеться? — і її наскрізь пронизав якийсь гострий холод.
— А-а, Христя! Здорова, чорноброва! — роздався коло неї знайомий голос. Христя підняла голову — перед нею стояв Проценко. На всій улиці не було нікого, тільки їх двоє.
— Де се ти була, моє давнє кохання? — питав він, зазираючії у її похмурі очі.
— Я? Була в шпиталі. Ходила провідати Довбню.
— Шкода, опізнилася! Він уже третій день як виписався…
— Так мені і там сказали. Де ж він тепер?
— Де? Певно, добрався до першого шинку та й засів там. Чого ж так гостро на мене дивишся? А ти і трохи не перемінилася. Ще мов краща стала. Ех, шельмовство! Ходім, я тебе проведу.
— Коли нікого на вулиці немає, то тоді й проведу, — виступаючи вперед, ущипнула Христя.
— Чудна ти! Був колись вільний птах, та пообрубували крила, — одказав він, поспішаючи за нею.
— Ага, знайшлися такі! — усміхнулася вона. Пройшли скільки ступнів мовчки.
— Чого це вас нігде не видно? То, бувало, до Костянтина Петровича забігаєте провідати, а тепер і ви одцуралися.
— Мошеник твій Костянтин Петрович! Плутяга! Он то що! — випалив він. Вона звела на його здивований погляд.
— Як саме?
— А так: накрав земських грошей, накупив собі маєтків…
— Яких?
— А там Кут купив у якогось грапа, чи що. Чорт його знає! Тільки двадцять тисяч не долічаться. Сьогодні там у земстві таке, що тільки держись! Під суд його оддали.