— Все… слинить… якби піймав за патли та одвіяв на всі боки, то не слинила б… — толкувалася Оришка сама з собою.

— Чи ти пак знаєш, хто ся панночка? — спитав Кирило, увіходячи у кухню.

— Уже чи ти знаєш. А я давно бачу, що шмат повії, — гарикнула з серцем Оришка. — Видно, чим не вгодлв сьогодні. Чуєш, як заводе? — додала вона, мотнувши головою на світлицю. Звідти доносилося важке схлипування.

— Та то хай собі вони як знають, — одказав Кирило. — Погризлися — і помиряться. А тут хто вона, он в чім смак. Ти знала старого Притику? Оришка мовчала.

—— Що змерз у миколаївський ярмарок? Пріська, його жінка, як умерла, то нічим було і ховати… Здір на свій кошт ховав.

— Ну, то що? — спитала Оришка.

— Це ж їх дочка — Христя. Сьогодні од здорів приходить парубок, стільники приніс. Питає Христі. Чи не збожеволів ти, думаю, якої тобі Христі, у нас і в дворі такої не чугно. Коли тут і вона — сама виявилася. Тоді тільки я признав, що вона справді, її обличчя, її й голос. Он куди наші стрибнули!

— Багато честі! О, багато честі! — крутячи головою, одказувала Оришка.

— Та честі-то небагато. А бажалося б знати, як вона дійшла до сього?

— Нужно… куди пак, як нужно!

— І краще робиш, Оришко, що не дознаєшся, — несподівано обізвався до них з сіней третій голос. Кирило і Оришка зиркнули — на сінешніх дверях стояв Колісник.

— А тобі, Кирило, уже старому дурневі, і стид у бабські речі умішуватись! Краще б дивився за лісничими, щоб не пускали чужого скоту на молодняк, — додав він і потяг у світлицю.

Оришка глянула на Кирила і усміхнулася, а Кирило, поскромадивши голову, мовчки потяг з хати.

— От тут послухай, що за тебе Кирило з Оришкою трахтують! — сказав з досадою Колісник Христі, увійшовши в світлицю. — А все твій язичок наробив.

Христя, припавши до подушки, мовчала. Кревний плач її пройшов, та німа мовчазність, що наступає після гіркого плачу, найшла на неї, склепила уста, скувала серце і душу. Туди тепер ніщо не доходе і нізащо не дійде. Ні гіркі докори, ні криклива лайка-буча. Серце закрилось, не чує, душа бажає спочинку, одного спочинку, і байдуже їй, що робиться около. І Христі було байдуже. Вона лежала головою в подушку і, не повертаючись до Колісника, мовчала. Той походив-походив по світлиці і знову сумний потяг з хати.

«Ну та й день сьогодні видався! Уже й день!» — думав сам собі Колісник, ходячи по садку на сонячній спеці. Вона, здається, і трохи не діймала його, хоч піт обливав і лице, і шию, і груди. Що йому ся спека, коли більше підпіка його ж середина? Ще недавня невдача з слобожанами за спаш не заволоклася забуттям, як сьогодні ота рева підновила, підложивши до серця ще пекучішого огню. Уже все за себе розплескала, позаводила зводні якісь. Це ж усе дійде туди, куди треба доходити. Будуть ті, що донесуть до жінки і вложать в її уха. І так мені життя немає через неї, а тут ще — на та цить!

Колісника наче злі комарі кусали у потилиці, так він її раз по раз скромадив, ходячи похнюпившись по садку.

— Пане! А пане! — гукнув з гори Кирило.

— Чого?

— Тут до вас чоловік приїхав!

— Який там чоловік? Чого? — допитувався Колісник, виходячи на гору.

— Здрастуйте, — привітався до його приїжджий середніх літ чоловік у синій суконній каптанині, у добрих юхтових чоботях, у картузі замість шапки, Лице його сите, гладко виголене, вуси руді, трошки підстрижені, голова розчесана під проділ. Все це давало ознаку, що приїжджий не простий собі чоловік, а заможний і поважний хазяїн.

— Здоровії— одказав Колісник, заглядаючи у ясні приїжджого очі.

— Я до вас по ділу, —  сказав той, виступаючи уперед і кидаючи Кирила позаді.

— По якому, кажіть, — депитуеться Колісник.

— Та, бачите… — і приїжджий запнувся.

Колісник помітив, що приїжджий не хотів казати свого діла при Кирилові, котрий стояв назаді, і, повернувшись, повів приїжджого у садок.

— Я чув, ви ліс продаєте, — почав приїжджий, спустившись геть з гори.

— Продаю, — одказав Колісник. — Коли добрий купець знайдеться, чому не продати?

— Та так, так. Так от я, їдучи на луку, і завернув до вас попитати, як ви продаете: чи увесь, чи по частях?

— А ви ж хто такий будете? Звідкіля?

— Та я Карпо здір з Мар’янівки. Ви, певно, мене не знаете, а от… — і Карпо знову зам’явся. — Христя знає.

— Яка Христя? — геть дивлячись убік, щоб не стріватися з веселим Карповим поглядом, спитав Колісник.

— Та вони у вас живуть. Давні мої знайомі, сусідами колись жили. Жінка моя бачилась з ними.

— То ви до Христі чи до мене? — не видержав Колісник і приснув Карпові, кинувши на його свій суворий погляд.

— Ні, до вас, — спокійно одказав Карпо, граючи веселими очима. — Ліс же не Христин, а ваш…

— Я лісу не продаю! — випалив знову Колісник, червоніючи увесь, як буряк.

Карпо здвигнув плечима.

— А коли не продаєте, то вибачте, шо потурбував. Прощайте! — вимовив він, усміхаючись, і пішов на гору, помахуючи батіжком. Колісник стояв і зло дивився на браву осадкувату вже постать Карпову. Він, здається, намірявся кинутися на його і з усього маху дати доброго потиличника сьому приїжджому купцеві. А той, не озираючись, пішов-пішов і ген скрився за замчищем. Через скільки часу дорогою під горою показався гнідий ситий кінь і зелений возок. На передку сидів чоловік у сорочці і в жовтому брилі, а назаді сиділа знайома каптанина. Колісник пізнав у передньому парубка, що приносив сьогодні ранком стільники. То справді був він, одвозив тепер хазяїна на луку.