— Легко так, Хівре, казати, дивлячись на других. А коли б самій прийшлося так жити та бідувати — не тії б заспівала.
— За дурною головою та й ногам лихо! — одказала Хівря.
Пріська мовчала. Вона бачила, що шо вона не кажи — ніхто її не вчує; а кожне Хіврине слово — спичка у серце: краще мовчати.
Досі ущиплива та докірлива розмова стихла. Усі знову насупились.
— Так як же, Грицьку? — почала, помовчавши, Пріська.
— Я тобі сказав у волості. Не чула? — гукнув Грицько.
— Чому не чула? Не глуха, небійсь!.. Дай же хоч карбованця тепер, а другого уже після свят.
— Та ще чи й після свят віддам? — позіхаючи, відказав Грицько.
— То вже дурниця, Грицьку! Як не віддаси — позивати буду!.. — посварилася Пріська.
— Позивай… Чого ж ти прийшла? Іди — позивай! — блимаючи очима, каже Грицько.
Хівря скрутнула головою і важко зітхнула.
— Господи! Як то воно люди забуваються! — напустилася вона на Пріську. — Коли се ти така розумна стала? Чи не після того, як осталася удовою? Як у нас жила, хліб-сіль їла, то й за позви не знала… Стара, бач, хліб-сіль забувається.
— Хіба я у вас дурно той хліб їла? Не робила я, не служила вам? І заміж вийшла — то вам панщину одробляла. Уже кому, Хівре, гріх таке казати, а тобі гріх!
— Добрий гріх!.. А як лежала у нас, як та колода, три тижні валялася… хто за тобою ходив? Чиї руки спочинку не знали, вовтузячись біля тебе? Та знов — від кого ти і за кого заміж ішла, забула?
Пріська похилилася. То було справді так. Хівря пам’ятлива, не забула нічого з її давнього; забула тільки Хівря, що як Пріська одужала, то поповиварювала вона води з неї, — не було їй спочинку ні вдень, ні вночі… Мовчить Пріська, а Хівря одно вичитує:
— Або, як волю об’явили… хто, як не Грицько, поміг вам вибудуватись? Він і на сохи дерева дав, і на крокви. Хоч воно і не своє — панське, та все ж коли б на другого кого, то не дав. А як на верх, то хмизу свого вже дав… Забула?
— Що ж робити, Хівре? — тихо схлипуючи, почала Пріська. — Я пам’ятаю вашу запомогу. Спасибі вам. Та згляньтеся ж і ви на мене: свято іде, рокове свято… У мене ж нічого немає. Оті два рублі — то ж останні, на які тільки й надія.
— Де ж ти їх візьмеш, як немає? Позич у кого, — рає Хівря.
— Хто ж мені позичить? — уже навсправжки плаче Пріська.
— Ну, чого ви завелися? — грізно скрикнув Грицько. — І розпустили натяки обоє! Вона нахваляється позивати… ну — і йди, ну — і позивай… Страшні її позви, куди пак!.. І нічого тут сидіти та слинити. Іди — позивай!
Пріська побачила, що її женуть з хати. Ще поки злегка так, доки Грицько не розсердився, а розсердиться — і навсправжки вижене. А хіба довго йому розсердитись?
— Господь з вами! — утираючи сльози, промовила Пріська. — Не даєте — самі поживайте! Вам більше треба… Куди вже мені позивати вас? І, похилившись, вийшла з хати.
— Я так і знав, що прийде бісова манія! — промовив услід їй Грицько.
— Походе-походе та й підоб’ється, — одказала Хівря. — Краще мені платок на празник буде.
Важкі думки, невдачі, глибока образа докорів гнали Пріську додому; серце її боліло, сльози заливали очі… Що їй тепер діяти? Іти жалітися старшині? Вона вже раз жалілася йому, а що вижаліла?.. Всі вони один одного, як чорт болота, держаться; всі одним миром мазані…
Сумна-невесела прийшла вона додому. Христя веселенько стріла її.
— Куди се ви, матусю, ходили, що так довго барилися? Жду, жду — не діждуся вас!
Стара, важко дишучи і не обзиваючись до дочки, опустилася на піл.
— А ви й не примічаєте, що я в нових чоботях? — щебече та. — Дивіться — якраз прийшлися при нозі, мов на заказ шиті… Таких і по всьому селу других не знайдеш: і юхтові, і не шкапові. Дивіться-бо!
Пріська зирнула; досада ущипнула її за серце.
— Оце вже й натягла! Оце вже і шмарувати почнеш у них? Годі лишень;
скинь та положи… Поки нові — то більше дадуть за їх.
— Як? Хіба ви продавати будете? — неспокійно спитала Христя. Пріська мовчала.
— Це ж мені батько купили… Старі он уже розтопталися, розлізлися… скоро дірки будуть, — скидаючи, бурмотала Христя.
Як недавнечко ще раділо її серце, коли вона придівала їх; коли вони, мов вилиті, обхопили її ногу: і невеличкі — а хоч би де придавили!.. «Нехай тепер Горпина одступиться з своїми, хоч її і на заказ шиті», — думала вона, гадаючи, як усі здивуються, коли вона на свято узує їх, як усі будуть заздрити їй!.. А от мати прийшла і, коли вона навела її очі на їх, веліла скинути — продавати думка… Жаль гострими пазурами угородився їй в серце, веселі думки помутнілися; досада і сльози потемрили їх.
— З якої речі їх продавати? Це мої… Ну, старі і продали б. Нащо й купувати було, на продаж хіба? — одно своє Христя.
— Мовчи! — скрикнула Пріська. — Хоч ти не заливай за шкуру сала: і без того його залили вже мені!
Христя, трохи не з плачем, скинула чоботи, постановила їх на припічку і з досади сіла за роботу. Пріська собі, спочивши, роздяглася і взялася за гребінь. Пріська сидить на днищі, висукує та виводить нитку за ниткою: Христя довбається над мережкою… Чутно, як у тії веретено сюрчить, а в другої шитво лопоче. Пріська колишеться над гребенем; Христя зігнулася над сорочкою. Нерадісні думки колишуть першу; та нелегкі зігнули й другу… У хаті сумно, німо, глухо… І нікому тії німоти порушити, нікому того суму важкого розвіяти… Ось чутно, рипнули сінешні двері. Ні Пріська, ні Христя не підводять голови, не оглядаються. Хто до їх прийде і чого?