Потайна кімната виявилася дещо дивною. Наталочка навіть сказала б, що то звичайний кабінет, якщо не зважати на склепінчасту стелю й вузькі вікна в товстелезних стінах. В ньому були ще одні двері — замкнені, вона це перевірила; посередині теж стояв стіл — письмовий і начебто не старовинний, на ньому стосики паперів, ручки, календар, телефон… Телефон! Наталочка прожогом схопила слухавку, в ній озвався зумер — телефон явно був сучасний, звичайнісінький. Вона набрала номер — яке щастя, що вчора встигла його запам’ятати! Почулися довгі гудки, а тоді саме той голос, який єдиний міг зарадити.

— Северине! Северине! Це ти? Северине, нас заарештували! — закричала Наталочка. — Северине, чуєш, загадка не про Олеський замок!

— Я це підозрював, — озвався Северин.

— Заарештували тата й маму, а я сховалася, — лопотіла Наталочка, поспішаючи все розповісти. — Тут пропала якась картина… Не уявляю, як звідси вибратися… — раптом вона з жахом почула, що в двері вставляють ключ. — Северине, сюди йдуть! Зараз мене теж заарештують! — і, перш ніж двері відчинилися, вона кинула слухавку.

Замість охоронців у дверях з’явився мирний на вигляд цивільний чоловік і здивовано звів брови:

Треба було викручуватися.

— А… а хто ви? — невпопад запитала Наталочка.

— Я директор музею, це мій кабінет, — він зиркнув на чорну шафу: — Допустимо, я здогадуюся, як ти сюди потрапила… Ти часом не та дівчинка, яку шукають по всьому замку?

Наталочку обсипало морозом: ось її й викрито!

— Ми не брали картину! Просто я на неї дивилася, але ми нічого не чіпали! — перелякано заторохтіла вона.

— Картина на місці, її ніхто не брав. Сталося прикре непорозуміння, — втомлено зітхнув директор. — Твої батьки хвилюються, де ти поділася.

Святий Боже, що вона чує? Невже вони на волі? І їй не загрожує ув’язнення?

Вона десять разів перепитала директора, чи картина таки знайшлася, і він десять разів повторив їй те саме. Тільки після цього Наталочка відважилася залишити його потайний кабінет. Вона вийшла в двері, ззовні абсолютно не замасковані, і побачила стурбованих батьків.

— Тату! Мамо! Вас випустили? — кинулася до них. Тато зрадів, мама розсердилася, бо перехвилювалася, хоча, звичайно, теж зраділа. Виявилося, що їх ніхто й не арештовував, просто хотіли з’ясувати обставини.

— Будь ласка, вибачте! Не знаю, що на мене найшло, — метушилася коло них музейна бабулька. — Я точно бачила, що натюрморт пропав. Навіть павутинку зняла з того місця! Ніби гіпноз! Ніби наслано!

Наталочка кивнула: так і було. Чортик у підвалі підморгував їй неспроста.

— Ви часом не помітили кульгавого хлопця, елегантного, прилизаного, з двома горбочками на голові? — спитала вона музейну доглядачку.

— І бачила, і говорила з ним. Дуже вихований хлопець. Тоді глядь — пропав натюрморт! Ви не уявляєте, як я сполошилася! Бо наш музей уже колись пограбували… — вона стала розказувати довгу історію багаторічної давності про те, як у замку пропало кілька картин і як їх розшукували по всіх світах.

Наталочка багатозначно перезирнулася з батьками. Усе ясно. Цю пастку їм підлаштував Антип. Здогадався або й підслухав, що Руснаки заїдуть в Олесько, і підлаштував. Знов рахунок на його користь. На виграні не лишалося надії.

Врешті-решт Руснаки попрощалися з бабусею, — як тепер виявилося, дуже приязною, палкою захисницею старовини.

Але куди їм податися далі? Зайшли в ресторан, і смачний обід дещо підняв їм настрій.

— Гм, язичницький хрест… Чи мова не про давню фортецю Тустань? До неї на тих скелях було капище, — розмірковував тато, наминаючи гарячий борщ з грибними вушками.

Але мама вважала інакше.

— Не панни, а в узорах жупани; стрілець їх сватав, та й голову склав, — повторювала вона Антипкову загадку. — Схоже на Кам’янець-Подільський. Тамтешня фортеця — дуже твердий горіх.

— Тустань теж була незборима!

— А панни? Може, то вежі?

— Або скелі-шпичаки, на яких стояла Тустань! На них збереглися язичницькі знаки — от тобі й узорчасті жупани!

— Вежі теж можуть мати різьблені прикраси!

— А косий хрест? — боронив Тустань тато.

— А стрілець? Часом не пан Володийовський? Він загинув у Кам’янці! — відстоювала своє мама.

— Володийовський був не стрільцем, а фехтувальником.

— Та й невже ж не вмів стріляти? Такий знаменитий воїн!

Тустані бракувало стрільця. Кам’янцеві — косого хреста. І вже минав полудень.

Наталочка зважувала довго і старанно. Антип торочив про Кам’янець. Хоча його словам навряд чи варто вірити. Антипова загадка більше підходила до Кам’янця. Привидова підказка — до Тустані. Разом загадка з підказкою не в’язалися, хоч плач. Тільки ж плакати Наталочка не збиралася. І сидіти, як морква в грядці, вона теж не буде. Тож рубонула (або пан, або пропав):

— Їдьмо в Кам’янець!

Розділ 10,
у якому з Машкою стаються небезпечні дорожньо-транспортні пригоди

Ех, мандрівочка-рідна тіточка! Так казали козаки. Чи, може, чумаки? Наталочка не знала, хто саме, але гарно вони казали. Машка летіла, як ластівка, лиш колеса шелестіли по асфальту.