Маруся, зовсiм упоравшись i поприбиравши, розпитувала матiр, чого треба на мiстi купити, i узяла у батька скiльки треба грошей, послалась на лавi, помолилась богу i зверх усього ударила три поклони, щоб вже бiльш не думати про Василя, її так батько вчив:

"Коли, — каже, — тобi чого треба або журба тебе озьме, — зараз до бога. Вдар три поклони й проси, об чому тобi нужда, i жди певно вiд нього милостi. Вiн наш отець, вiн зна, що кому i у якоє урем’я послать".

От з такою думкою лягла Маруся. Та що ж? I сон її не бере. Те й дiло, що дума… та не об Василевi, де то вже! Вона його i знати не хоче… Та й нащо їй вiн… "Вiн досi вже посватаний; адже i хусточка у нього, що з кишенi виньмав, то не хлоп’яча, а притьмом дiвоча, i вже, вiрно, вона йому подарувала… та вiн же невеселий на весiллi був… ото, мабуть, скучав за своєю голубкою… та ще щоб я об ньому думала? Як би не так! Вiн собi i сидiв, неначе один у лiсi, нi на кого i не дививсь…" Далi здохнула i дума: "I мене заняв тими горiхами, аби б то вже так!.. Нi, Василю, не нашим дiвчатам об тобi думати, у тебе є своя… От уже любить її, думаю?.. Бачиться, усе об нiй так i думав, бо ув очах так i видко були слiзоньки… тепер вже вони досi укупочцi… i вона вже, вiрно, цiлує його у тiї оченьки, що, як блискавка, як згляне, так i сяє… от вже не нацiлує вона їх!.. Того ж то вiн по нiй мав плакати… Чого ж я отсе плачу?.. Ох, горечко менi тяжке!.. Коли б була знала, не ходила б на те весiлля!.. Нащо було розпитувати Олену про нього! Та дарма; я вже зовсiм про нього i не думаю… та й вiн же про мене теж. Може, вiн думав, що… теє-то… я б то… що каже: я знаю такого, ще тебе любить, а йому б то вже не можна, що вже вiн посватаний… Бог з тобою! Нехай тобi бог помага! I оженися, i любися… Та чого ж я усе плачу?.. От того й туга така, що зачим я на те весiлля ходила… Тепер засну вже… Завтра чим свiт устану, пiду на торг та й розiб’ю свою тугу. Коли ж з ним зострiнусь на мiстi, то буцiм його i не знаю, i не буду на нього дивитись… А вже вiн, вiрно, з нею ходитиме по базару та дещо купуватимуть… бо, мабуть, i весiлля швидко буде… То-то вже вiн буде рад, як ожениться!.. А вона?.. Чого ж я заливаюсь слiзоньками?.. Ох, бiдонька моя!. Ох, горечко моє! Чого-таки я на весiлля ходила?.."

От так-то бiдна Маруся, не хотiвши й споминати про Василя, тiльки об нiм однiм i думала, i хоч би тобi на часиночку очицями звела; плакала та журилась цiлiсiньку нiч. А й довга нiч у нас на клечальнiй недiлi! Вечiрня зоря ще не погасне, а свiтова вже й заньмаеться; блисне Вiз, та вже докотившись до сход сонця.

От i тепер. Тiльки що зiрочки засяли у бога милосердного на небесах, тiльки що розсвiтилися, та й то не зовсiм ясно, а неначе скрiзь серпанок… Соловейко стих бiля своєї самочки, щоб виспалась хорошенько, не жахаючись; вiтерець заснув, i гiлочки по садкам, дрiмаючи, ледве-ледве колишуться; тiльки й чути, що через греблю на лотоках водиця цiдиться i, мов хто нищечком казку каже, що так i дрiмається, а то усюди тихесенько… Аж ось — недовго: зiрочка покотилась… далi друга… третя — i поховались у синьому небi, мов у море канули; а прощаючись з землею, трошки сплакнули… от вiд їх слiзоньок пала роса на землю. Канула її крапелька, зашелестiла у аерi — i прокинувся вiтерець та й поколихав тихенько гiлочки по садкам та по лiскам… От i попрокидались птичi самочки, лупнули очицями, зацмокали носиками… тут зараз їх самчики, що бiля них дрiмали, попробуркувались i з радощiв, — що настає вп’ять божий день i вони будуть з своїми самочками лiтати, гратись, любитись i що, може, яка i яєчко знесе, — з таких-то радощiв заспiвали своїх пiсеньок, що рано й вечiр хвалять господа небесного, отця милосердного як чоловiковi, так усякому звiрю, птицi та й самiй манюсiнькiй комашечцi, що й оком не вздриш. А не хто уже виспiвувать як соловейко. Защебетав, залящав, зачиркав, засвистiв, затрiщав… то стихне, нiби пошепче своїй самочцi, як її любить, а вона йому, мабуть, скаже, що й вона його любить i похваля його пiсеньки, то з радощiв i гукне на увесь садок… а як промеж того ще й носичками поцiлуються… тут вiн уже й не стямиться… зажмуриться, защебече, затерчить, що аж неначе охрипне, та знову ще дужче лясне. Задрiбоче, що аж дух йому запирається… Та усе ж то так гарно, так гарно, що розказати не можна, а на душi весело!

От на березах i листя зашупотiли промеж себе, що й вони, по ласцi божiй, будуть красуватись на ясному сонечку. Схаменулась травонька, як скропила її небесна росочка; пiднялись стеблинки, розпукались цвiточки i, порозiвавши рiточки свої, надихали на усю долину таким запахом, що, почувши його, забудеш про усе i тiльки, здихнувши, подумаєш: "Боже милосердний! Отець наш небесний! I усе се, що тiльки є на землi, у водi, пiд небесами, се усе ти тiльки по єдиному милосердiю своєму для чоловiка створив єси? А вiн, сеє мiзернеє созданiє, ся билина, ся пиль i порошина, чи вiн же тобi благодарить? I як?.. О боже праведний! Буди i усегда милостив нам, грiшним!.." Бiльш сього не вмiємо що i сказать!..