— Чого так зажуривсь, Семенович? — сказав йому Левко Цьомкал, підстарший боярин, та й вдарив його по плечах. — На дiвчат заглядiвсь, чи що? На лиш потягни люльки, та повеселiшаєш, та й ходiм танцювать. Бач, якi бойнi дiвчата з города понаходили.

— Не хочу люльки, — каже Василь, — трохи не вона менi i завадила. Так щось нездорово! Або оце додому утiкати, абощо? Кiнчай тут за мене порядок.

— Цур йому, — каже Левко, — ще погуляймо. Мабуть, чи нема тобi чого з очей? То проходись по вулицi, воно й минеться; або йди, лучче усього, та подивись, як дiвчата танцюють. Ну, що вже Кубракiвна вдала, так там вже за всiх. Що за танцюра! Та й дiвка, брат, важна! Коли б до осенi не втекла, то не мине моїх рук.

Мов лихоманка стрепенула Василя: поблiд, як полотно, та аж руками схопивсь за коляку, щоб не впасти вiд журби. Вiн-бо думав, що се його дiвчину Левко вихваля; бо, звiсно, коли хто котру любить, то й дума, що вона i усiм така хороша i люб’язна здається, як i йому. Послухав трохи чмелiв, далi схаменувсь i на хитрощi пiднявсь, давай його випитувати:

— Де Кубракiвна? — каже, — Чи не та чорнява, що повна шия намиста з хрестами? (себто Маруся).

— Нi, — каже Левко, — нам до тiєї далеко. Моя он, бак, русява, що трошки кирпатенька, у свитi та рушником пiдперезана.

Полегшало нашому Василевi; аж здохнув, i очицi, як ясочки, заграли, як почув, що не його дiвчину Левко любить. Тепер йому дарма i Кубракiвна, чи тут вона, чи де, а дiавай мерщiй допитуватись про свою та й каже Левковi:

— А то про яку ти кажеш, що до неї тобi далеко? Хiба тут є попiвна або прикажчикiвна?

— Нi, — каже Левко, — тут усе нашi рiвнi; а я кажу про нашу Марусю.

— А що ж то за Маруся? — спитавсь Василь та й очi понурив у землю, буцiм йому i дарма, а у самого не тiльки що вуха, та що то, усяка жилочка неначе слуха; а вiн, сердешний, i дух притаїв, i боїться, щоб нi жодного словечка не прослухати, що йому буде Левко розказувати.

От i почав йому Левко про Марусю казати усе, що знав: i чия вона дочка, i який її батько багатий, i як вiн свою дочку кохає; а далi про Марусину натуру: як вона усiх жахається, що нiхто її не бачив не тiльки щоб на вечорницях або у колядцi, та й на вулицю, i на Купала, i нi на якi iгри не ходить; чи така вже собi пишна або, може, несмiлива; а що роботяща! I на батька, i на матiр, i на себе пряде, шиє, миє, i сама усе одна, без наньмички, i варить, i пече; а мати сидить ручки скдавши.

’Не пiшла ж i Маруся до танцiв, а сiла собi сумуючи на приспi бiля хати та тi горiшки, що узяла у Василя, усе у жменi перемина та назирцем за Василем погляда. Що ж у неї на думцi, того й сама не розбере. То часом стане їй весело так, що зараз бiгла б до матерi та, й приголубилась би до неї, та вп’ять засумує, i слiзоньки хусточкою обiтре, i бажа батенька, щоб розвiв її тугу; то всмiхнеться, то засоромиться; i дума, щоб то й додому iти (так було попереду усе робила: чи посидить, чи не посидить ла весiллi з дружками та мерщiй i додому), та як розглядить, що треба побiля Василя iти, та й передума. А сього вона й сама не знала, що в неї на думцi було: "Коли б отой парубок прийшов та поговорив би зо мною, то неначеб менi на душi легше стало". Як же тiльки подумала об сiм, та як засоромиться! Почервонiла, як калина, закрилась рученьками i голову похилила.

Ото й прийшла до неї Олена Кубракiвна, перетанцювавши, та й сiла бiля неї вiддихати.

— Чого ти, Марусю, так сидиш? Чи плачеш, чи що?

— Нi, не плачу, — каже Маруся; i говорити б то, i замiшалась, що й не знає, що й казати. — Отсе їм, — каже, — моченi кислицi та було подавилась. А ти чого так засапалась?

— Та перетанцювалась собi на лихо, — каже Олена. — Як попав мене он той боярин, так усе крутив, крутив, поворочував мене, поворочував, а тут ще, на лихо, музика не перестає; так не тiльки що ноги, та й руки болять, i голова крутиться. Та вже ж i танцюра! У нас такого i на усiй слободi нема. Я казала своїм хлопцям, щоб приводили його до нас на вулицю.

От Маруся трошки й зрадувалась, що, може, Олена зна того парубка, що їй так у душу запав, бо й вона на свiй пай думала, що вже краще її парубка i на свiтi нема i що се його вона так вихваля. От i давай про нього випитувать:

— А який же боярин, чи не старший?

— I вже старший, — забормотала Олена, — сидить собi, як понура, нi на кого не дивиться, i дiвчат нiкотрої не заньме. Нехай лишень сядуть за стiл вже не я буду, щоб не приспiвала йому:

Старший боярин — як болван:
Витрiщив очi, як баран.
Обручами голова збита,
Мочулою свитка зшита,
Личком пiдперезався,
У бояри прибрався.

От як йому приспiваю. Нехай зна i наших дiвчат. Вiн, може, дума, що селяни не вмiють танцювати? Ну-ну! Ще його батька навчать.

— А може, вiн i не вмiє? — спитала Маруся, а сама закривалась рукою, щоб не бачила Олена, як вона вiд сього соромиться.

— Хто? Василь не вмiє? — аж скрикнула Олена.

— Та я й не знаю, чи вiн Василь, чи вiн хто; i чи вiн вмiє танцювати, чи не вмiє, я не знаю; та й його зовсiм не знаю.