— Отже, я тiльки через десяте-п’яте уторопав, що ти, пане писарю, менi говориш. Адже ти кажеш, що дощу в нас нема? Так що будемо робити? Чи ми можемо сили небеснi знати i можемо зробити, щоб дощi йшли?

— Можемо! — закричав на усю хату наш Пiстряк, а далi як стукне кулаком по столу i ще дужче крикнув : — І паки реку, можемо.

— А кажи, кажи, пане писарю, як? Я i конотопський сотник, а щось i досi сього не знаю, — питав пан Забрьоха.

— Внимайте, пане сотнику! Та, будьте ласкавi, Микито Уласович, уторопайте, що я вам казатиму, щоб менi по десять разiв не товкти вам одного. Є на свiтi нечестивиї баби, чаятельно от племене ханаанського, по толкованiю, канальського, iже вдашася Веєльзеву-лу i його бiсовському мудрованiю, i iмуть упражденiє у вiдьомствi, iже ночним уременем, нам возлежащим i сплящим, сiї нечестивиї iсходють iз домов своїх i, воздiвше на ся бiлую сорочку, розпускають власи свої, яко вельблюжiї, i, пришедше до сосiдських i других жителей пребиванiй, увходють у кравницю, просто ре-щи, хлiв, i iмають тамо крав, i доять i їх, i кротких овечат, i бистроногих кобилиць, i сук злаго собачого iсчадiя, i, что реку? воздояють дряпливих кiшок, вре-доносних мишей, розтлiнних жаб… i усякоє диханіє ползущее i скачущее, iмущеє млековмiстимия устроє-нiя, доять їм токмо нечестивим iзвiсним художеством; i собравши усi сiї млека, диявольським обаянiєм пре-творяють оноє у чари i абиє проїзводять усе по своєму намiренiю, яко-то: викрадають ссущих младенцiв з утроб матерних i влагають ув ония або жабу, або мишу, або єще i щеня; поселяють вражду i роздор промiж супружнього пребиванiя; возбуждають любовноє преклоненiє у юношi к дiвi от ония к оному, i прочеє зло неудоборекомоє; а паче усього, затворяють хляби небеснiї i воспрещають дождевi орошати землю, да погибнеть род чоловiчеський. Чи понятно вам теперечки, добродiю, вiдкiль сiя напасть постиже нашу палестину, яко не iмами нi краплi дощу, даже i до днесь? Нуте-бо, не позiхайте та кажiть: чи урозумiли глаголанiє моє?

— Аякще? Хоч i по… зi… хаю, а вже урозумiв. Ти отсе менi розказував, що в нас чи дощу нема, чи що?

— Так, так. Но через кого сiє бисть?

— Чи через… жаб, чи… через кого… я щось не розслухав.

— Та яких там жаб? Через вiдьом, через вiдьом, реку вам.

— Та цур їм, не споминай їх менi, пане писарю! Хоч до вечора i далеко, а як налякаєш мене, то усю нiч буду жахатись i не спатиму: усе вiдьом буду боятися.

— Та нам не подобаєть їх устрашатися, а довлiєть iскореняти до третього роду.

— Як же ти їх, Ригоровичу, скорениш? Ти за неї, а вона перекинеться клубком, кинеться тобi пiд ноги, зiб’є тебе та й щезне. Хiба ж не бува сього? Чи мало старi люди такого розказують, так що, наслухавшись, цiлу нiч дрижаки спати не дадуть.

— Не точию старiї люди, но і аз може вам повiдати про таковоє глумленiє. Єдиножди, вечору сущу, парубоцтво яша м’я i поведоша на вечорницi, iдiже ядохом, гуляхом довольно, а пихом без мiри, єлико можаху; i єще менi у твердостi сущу, iдох у своє мiс-топребиванiє, i, не доходящу ми хижини старої Цим-балихи, внезапу пiд нозi мої вержеся нiчтось; глава моя закружися, i аз шатахся i мотахся сiмо i овамо i, не могущу ми удержатися, падох аки клада i успох, i спах тамо недвижим, аки мертв, дондеже возсiя утро. Сиє ж бисть не iноє, яко навожденiє преокаянної вiдьми. Подобаєть убо їх добре привтюжити, да iзлиють дождь iз своїх сокровенностей i да оросять землю.

— Як же нам, пане Ригоровичу, за них узятись, щоб вони вернули дощi i щоб нам не наробили опiсля якої капостi?

— Не устрашимся i не убоїмся! — сказав пан Пiстряк. — Блаженния i вiчния слави достойния пам’ятi, прiснопоминаємий родитель ваш i отець, Улас Панасович, велелiпний пан сотник прехраброї Конотопської сотнi, єго же мудрому управленiю уся вселенная дивувася — i да почиєть над ним земля пером, — той з сими бабами єгипетськими, просто рещи, вiдьмами, управлявся благочестивомудренно. Довлiєть i вам, добродiю, по примiру оному невпустительно сотворенiє учинити.

— А що ж покiйний панотець з ними робив? Кажи лишень, може, i я теж зумiю зробити?

— Частопоминаємий отець ваш їх возхищаше i у рiчцi топляше. Аще кая суть вiдьма, та не погрязнеть на дно рiчноє, аще i камень жерновний на виї єя при-чеплють; аще же непричасна єсть злу сему, абиє погрязнеть у водi. Повелiть, пане сотнику, чи топить їх?

— Та топить їх! Нащо ледащо жалувать? — рiшив Уласович.

— Благо єсть, — каже писар, — утру сущу повелю уся устроїти, яко же обичай при такому казусi буваєть, i усе будеть благолiпно; а у Чернiгов вже не пiдемо?

— Та нi, пане писарю, не пiдемо. Тiльки… як би вiдкрутитись вiд них?

— Та вiдкрутимося, пане сотнику; i сего ради абиє немедлiнно пошлемо гiнця пiшки, кривого Iлька Хвер-лущенка, да шкандибаєть до вишшого начальства з лепортом, що нам не можна у поход iти, занеже ми обаче погружаємо вiдьом у бездну нашого ставка, iже щаться погубити увесь мир, сокривше дождь у сокро-венностях своїх.

— Добре, добре, пане писарю, отсе ми дуже мудро придумали. Iдiть же та пишiть лепорт, а я щось, розговорюючи з вами, крiпко спати захотiв. Мав було розказати i про свою бiду, так не здужаю, так i куняю… — Так казав пан сотник, крiпко позiхаючи.