"Я на те писар, я знаю, як i що треба!" Як же пан сотник розлютується, як крикне:. "Так ти вже не писар, сякий-такий сину!" — i почав коренити i батька, i матiр, поперед Забрьошиних, а далi й Пiстрякових, i ввесь род їх, а далi самого Пiстряка лаяв-лаяв на всi боки, та в потилицю вигнав його з хати, i змiнив його з писарства, а намiсть цого настановив пiдписчого, хлопця, блазня, "єго же, — так закiнчив Пiстряк, — не єдиножди за возлобiа чухрав i по лядвiям поруганiє чиних".

— Скажи менi на милость, Ригорович, — питав Микита Уласович, — хто се нам таку пакость укрутив?

— Оле менi! — здихнувши, казав Пiстряк. — Враг рода чоловiчеського, Явдоха Зубиха, великоiменитая вiдьма преславної слободи Конотопа. Сия-то увозмездила, що й полетiв єси, аки птиця пернатая; вона обуяла i панну хорунжiвну, нинi паню Халявську; та ще — ох! — i сотничку, воєже би iмiти непреткновенноє намiренiє соїтися з тобою у брак; вона i до убитку тебе препроведе; вона i глумленiє над нами вчинила, похитивши в нас дверi; вона преврати гнусообразную твою пану Солоху — нехай здорова буде! — замiсть лiпообразної панни Олени i одружи тебе з нею; вона, вона всьому злу суть i вина, i причина, i предмет. А все сiє учини ув отмщенiє за поруганiє над лядвiями єя. Вотще ми її, друже, замiсть прочуханки, не сожгохом, яко язичницю, хварисейку, садукейку i митарку, у пещi халдейськой!

— Так подаймо на неї лепорт! — казав Забрьоха. — Нехай вона нам заплатить за безчестя, що нас позмiняли та ще мене на Солосi оженили. Нехай її посадять у колоду…

— Овва! — здихнув Ригорович i каже: — Не iмать нинi властi над нею нiхто. Панi сотничка учинила їй парчеве возглавiє, сирiч очiпок, i нову намiтку, i плахту; а пан сотник Халявський пристави до її раба i даде коня, i месника, i дiлателя, щоб i дрова рубав, i воду возив, i кота годував. I дана їй власть на усьому лицi земному i чаклувати, i обаяти, i глумитися цiлоє врем’я i полвременi.

— Так, знаєш, що зробимо? Закличем її, мов добрi, до себе в гостi. Перш, почастуєм, а далi надаєм тусанiв, i щоки їй попiб’єм i зуби останнi повибиваєм.

— Плюнь, друже, на сiю Явдоху! А паче усього повели, господине, унести носатку чого-небудь. Ось випиймо журби ради, то лучче буде пане i обаче.

— Та й випиймо ж!

От Уласович i гукнув на Солоху, а вона їм уточила i унесла, чого треба було. Стали кружати. Пови-цiджувавши гарненько скiльки там носаток, з журби ледве розiйшлись по хатам. I пiсля того що день, то й сходилися журитися, та знай куликали, бо нiчого їм було бiльш робити… Минулося панство!

ЗАКIНЧЕНIЄ

А сюю повiсть, або казку, та розказував менi покiйний Панас Месюра — коли знаєте; i вона дуже довга. Там є таке, що й пан Халявський, Дем’ян таки Омелянович, от що настановили сотником у славному сотенному мiстечковi Конотбпi намiсть Микити Уласовича пана Забрьохи, дуже швидко перед начальством щось процвиндрив, i його з сотенства змiнили. А його жiнка, себто Олена Йосиповна, що була панна хорунжiвна i попереду жила у Безверхому хуторi, що на Сухiй Балцi, так щось там… якось-то… гм! проброїла… не знаю, що i як… тiльки мужик їй i очiпок збив, усi патли пообривав, i очi попiдбивав, а далi пiдрiзану водив по усьому Конотопу по вулицям, а писарю, що намiсть Прокопа Ригоровича Пiстряка став, молодий парень, собою чорнявий та красивий, та узяв та пiвголови йому уподовж оббрив, та й прогнав вiд себе.

Усiм же їм се сталося ось за що. Пану Забрьосі — щоб не здававсь на писаря, а робив сам, як вiн є начальник, та щоб робив по правдi, щоб слухав, що приказано вiд начальства, а то йому начальство предписує у поход iти, може, боронити народ вiд неприятеля, а вiн узявсь заполiскувати жiнок, бач, топити відьом, щоб вернули дощ на землю; буцiмто вiдьми можуть проти небесної сили яку капость на свiтi зробили? Усе йде по божому повелiнiю. Та щоб не топив народу; бо, поки до вiдьми добрався, скiльки душ згубив позанапрасно? Щоб не удавався в чаклування, покинувши бога милосердного, бо чортяка зараз через свою наньмичку, Зубиху, попорався над ним добре, що i у вирiй полетiв, мов гусак, людям на смiх!

Пiстряку Ригоровичу — щоб не обдурював свого начальника, не пошивав його в дурнi, а щоб робив i казав перед ним усю правду. Щоб, розсердившись на людей, не робив їм бiди, як тут з жiнками: на кого сердився, а скiльки душ занапастив, у водi потопив, i сирiт зоставив? А що найпуще, щоб не пив так цупко горiлки.

I пану Халявському з його жiнкою не минулося; не пожили у ладу. Зачим зараз кинулися до вiдьми? Зачим через чаклування — та ворожiння, покинувши закон святий, собi побралися? Еге! Хоч i прийняли шлюб, та як не через божу волю, а через Явдоху та через її реп’яхи та кiсточки сушеної жаби, так воно усе i пало прахом.

А що Зубисi досталося, то нехай бог боронить! Поки пан Халявський був конотопським сотником, так пожила у розкошi. Був їй i батрак, була й наньмичка, вiд сотника панщиною приставлена, i на ралець ходили до неї люди зараз пiсля сотнички, i нiхто не смiв її не тiльки вiдьмою або чим взивати, та ще й величали її по менню: Семеновна, або панi Зубиха. От до чого було прийшло! Як же пана Халявського "мiнили, так i на неї увесь мир плюнув. Та вона таки швидко зачахла, зачавлiла i скоро дуба дала. Та ще не зараз i вмерла. Що вже страждала! Умира i не вмира; i руками, i ногами не двига; а стогне на всю хату, — так що i на вулицю чути було. А тут ще кiт її розходився та нявчить за нею скiльки є духу… От там-то не страшно було!.. Далi зiрвали стелю… тут де взявся ворон, та чорний-чорний; улетячи у хату, надлетiв над неї, крилами махнув… тут їй i амiнь… тiльки зуби вискалила!.. а кiт так i лопнув,, як пузир; а ворон, хто його зна, де i дiвсь!.. Нiкуди її по-людськи ховати; виволокли за село, зарили ниць у яму, прибили осиковим кiлком та зверху i заплiшили, щоб ще не скочила. Собацi собача смерть!

От вам i конотопська вiдьма!