— Але! — каже Микита Уласович. — Отверзай ти, коли знайдеш. Бач, нема дверей!..

— Чесо ради сиє бисть! — каже пан писар. — Дверi суть на празi, а праг на дверях. Востягнiть лишень плямку…

— Так яка тут у чорта плямка? Стiна гола, а дверей катма. От сам додивись!

Кинувсь пан Пiстряк… хап, хап! мац, мац! — нема дверей та й клямки не налапа; сама стiна стала перед ним. Шука один, шука — аж употiє, свариться другий i перемiнить його; стане скрiзь обмацувати — нема та й нема!

— Що за недобра мати? Де у гаспида подiвалися дверi? — аж скиглить пан Забрьоха; та з серця аж зубами клаца, бо вже давно у всi дзвони передзвонили.

— Видiх, дверi, отверзающиїся сiмо i овамо i се не бi! — так гарчав Ригорович, аж патли на собi рвучи. Далi каже: — А що сотворiмо, пане сотнику? Розверзiм об’ятiя i приступiм на прикосновенiє, дондеже сотворимо совокупленiе.

— Та кажи менi просто, пане писарю! Тепер не до письма! — казав йому, аж плачучи, пан Уласович. — Я й так себе не тямлю, а вiн ще письмом очi ковиря. Кажи-бо просто.

— Прикосновенiє, осязанiє, сирiч мацанiе. Дадiте вашу десницу у мою шуйцю, та й будемо разом мацанiє воспроiзводити круг усiї хати, чи не сокришася де дверi во онiм мiсцi або чи не який враг, ненавидяй добра, похити їх.

Насилу розчухав пан Микита, що писар хоче робити. От i прийнялися мацати по стiнi. Один iде ув один бiк, а другий у другий: мац, мац! хап, хап! "Чи є, Ригорович?" — "Нiсть! iщезоша, яко дим". — "Ходiм дальш". Вп’ять пiшли. "Чи обрiли, пане Уласовичу?"-"Тьфу! Бодай вони зслизли! А вже й "достойно" дзвонять. А! морока та й годi!.."

Облапають усю хату, зiйдуться вп’ять докупи… нема дверей, та й нема. Вп’ять розiйдуться; той по сонцю, а другий навпаки сонця… лапають… Зiйдуться.. нема! вже б радi хоч би вiконце намацать, так i те кат його зна де дiлось. Аж плачуть обидва. Пан Уласович Микита сiв на долiвцi та давай уголос:

"Вже досi i вутреня вiдiйшла, а мене панна хорунжiвна дожидалась-дожидалась та, може, вже i додому пiшла. Ой лелечко, лелечко!" А пан Пiстряк, знать, щось своє надумав; як став серед хати, розводить пальцями i тiльки що хотiв щось сказати, аж ось… брязь плямка! рип дверi!.. шасть у хату Явдоха Зубиха, їх приятелька, конотопська вiдьма, що сама таку мару на них напустила i дверi вiд них сховала. От i загомонiла на них:

— Чи ви подурiли, чи показилися? Якого гаспида ви тут робите? Чому не йдете вiнчатись? Але затого вийдуть з вутренi, i молода з дружками давно жде, а вони тут ханьки мнуть.

— Ох, тiтусю! — насилу промовив пан Забрьоха. — Тут зовсiм бiда.

— Смущенiє велiє учинися, — сказав Ригорович, спiдлоб’я приглядаючись на Зубиху. — Сiя двер, з ню же проiзведенiє сотворяєть увесь род чоловiчеський, бисть погибшая; i се паки обрiтеся, но како? не вiм!

— Розкажи ти, пане Микито, менi по-людськи, а його нiхто не второпа. Що тут з вами за привиденiє було? — так питала Явдоха, буцiмто i не знала нiчого.

— Тут таке було, — казав пан Забрьоха, — що як його i розказати. Хтось було дверi в нас вкрав! Вже ми їх лапали-лапали, обмацували-обмацували; прийшлось було пробi кричати, а ти тут i ввiйшла.

— Те-те-те! Знаю-знаю! — каже вiдьма. — Бач, суча донька, що було наробила? Та я її переспорю. Вона ще й не таке хоче з тобою зробити, та ти не потурай. Iди лише з боярином швидше до церкви та й бери свою дiвку. Не розглядай, чи вона Олена, чи не Олена, а тiльки бери ту, що стоїть на рундуку, бiля куни, та у руках червону макiвку держить. Гляди ж, не дуже вередуй, i на Олену, хоч її i побачиш де, не квапся: то буде не вона, а з макiвкою твоя. Бач, прибiгла з Києва дядина пана судденка Халявського, ще злiша мене, та не з так зна, як я. Вона перш в тебе дверi викрала, а тепер на панночку Олену наслала мару, буцiмто вона i слiпа, i крива, i чирякувата, i коростява, i буцiмто вона зовсiм не вона. Отже, ти не царамонься, щоб псяюха не посмiялася над нами. Вiнчайся’смiливо; а як прийде вiд вiнця, так я усе злеє вiдверну i її, стару суку, прожену. Бiжiть же швидше. — Та, сеє кажучи, глянула на Ригоровича та й моргнула йому, а той кахикнув по-дякiвськй та й сказав сам собi: "Догадавсь!"

От нашi хлопцi, подякувавши Явдосi усяк за своє, мерщiй пiшли собi. Поки дiйшли до церкви, аж вже усi повиходили, тiльки самi попи зосталися, дещо прибираючи, та з людей дехто, то свiчечки мiняючи тощо. А пана Халявського з молодою та з поїздом i духу не зосталося. А Солоха стоїть собi на рундуку, бiля куни, макiвку у руках мне i жениха жде. Пан Микита на неї зирк! так у нього у животi i похолонуло. Хороша краля! Дививсь, сердешний, на неї та, здохнувши важко, i каже:

— Що то за проява стоїть?

— Мню, — каже писар, — яко сiя єсть єдиная iз семидесяти дщерей царя Iрода, їх же вiн, окаянний, породи погуби ради рода християнського. Єдина суть лихорадка, друга лихоманка, третя трясця, четверта напрасниця, п’ята поганка, i прочиї їм же нiсть числа, Аз же мню…

— Та не мни-бо, пане писарю, а кажи дiло. Чи це перевертень, чи се вона справдi така?