— Як же ми, тiтко, поїдемо? Коли вп’ять летiти, то цур йому; єй! не можу!..

— I нi вже, синку, i менi тебе жаль. Тепер поїдемо, та хоч ти дорогою дрiмай, хоч i спи, то не бiйсь нiчого. Перед свiтом будем дома. Я завтра вп’ять тут буду i дам паннi Оленi отсiї жаб’ячої кiсточки, щоб носила при собi; поки буде носити, поти буде тебе любити. Ходiмо ж з хати та й поїдемо; а то вже скоро панночка прокинеться. От Зубиха позбирала усе своє, поскладала, як їй треба було, узяла днище i веретено i вийшла з Уласовичем з хати. Вийшовши, каже пану Забрьосi:

— Сiдай на днище по-козацьки, мов на коня; а я де-небудь причеплюсь; менi не первина.

Тiльки таки що Уласович занiс ногу, Явдоха як свисне, як цмокне!.. днище пiднялося угору, на ньому пан сотник верхи, а ззаду пiдсiла Явдоха, та знай веретеном поганя та цмока, та приговорює, мов на кобилу, i пiднялися пiд самiї небеса!..

Сидить наш конотопський сотник, Микита Уласович Забрьоха, на днищу, мов на конi; ноги йому без стремен так i телiпаються, i, щоб не впасти, руками держиться за теє днище, а воно чкурить! воно чку-рить, ще прудше, чим Яцькова приблуда; а назадi Уласовича причепилася Зубиха та аж скиглить вiд холоду, бо вiтерець продував, i їй крiпко скубенти* (* Дрижаки.) докучали.

Не вспiли вони добре оглядiтись, аж вже i Конотоп недалеко. Явдоха щось забормотала, аж ось днище усе нижче, усе нижче… та плюсь! бiля Забрьошиних ворiт i впало… Пан Уласович як гепнув та аж не стямився i не вздрiв, як Явдоха з днищем щезла, i не вгледiв, хто з його хвiртки шморгнув, тiльки бачить, що Пазька когось проводжала.

— Чи се ви, паниченьку? — пита вона свого Уласовича. — Де се ви пропадали i досi… я отсе усе за вами журилася…

— Чого ж ти вийшла за ворота? — розпитував її пан сотник.

— Iз журби! — каже Пазька.

— А кого ж ти проводжала з двора?

— Та там… чужий бичок забравсь було до вашої скотини, так я…

— Бичок! до скотини! Гм! — ворчав собi пiд нiс пан Микита, уходячи у хату, та й звелiв засвiтити свiтло, бо у хатi було поночi.

Унесла Пазька свiтло… дивиться пан Забрьоха, що на столi недоїдею вареники, i двi ложки, i двi тарiлки, i носатка, вже порожня, а дулiвки катма!.. Поморщивсь, закопилив губу та поворчавши: "Бичок… до скотини!" та й пiшов у свiтлицю, погасив свiтло та й бебехнув на лiжко, та подумавши: "Кат їх бери! в мене є тепер хорунжiвна!.." — та й захрiп на всю хату.

IX

Смутна й невесела, прокинувшись, сидiла на лiжку панна хорунжiвна, Олена Йосиповна, у своїй хатi, у Безверхому хуторi, що на Сухiй Балцi. Сидить, позiха, очицi протира i сама себе не розбере, де вона, що вона, що з нею робилось, що їй таке снилось i вiд чого їй так тяжко та нудно.

Аж ось де не узялась конотопська вiдьма, Явдоха Зубиха. Увiшедши у хату, й каже:

— Добридень тобi, панночко! Чого ти така смутна та невесела?

— Ох, бабусю! тепер я усе згадала!.. Що се ти зо мною наробила?… — Так, охаючи, казала панна хорунжiвна.

— Але! мовчи та диш! — каже Явдоха. — На лишень отсей капшучок та на шнурочку почепи на шию, то усе гаразд буде. — Та, сеє кажучи, i почепила на шию, а в тiм капшуцi жаб’яча задня права лапка, та з неї ж пересушене серце, та лобова кiсточка, та Микитиного слiду трохи. Тiльки що се їй почепила, як панна Олена i повеселiшала, — як з води вийшла. Очицi так i палають, щоки зачервонiли, а сама i на лiжку не всидить, кинулась до Зубихи та аж плаче та просить:

— Тiтусю, голубочко, паньматочко! Що хоч роби, тiльки вiддай мене за конотопського пана сотника Забрьоху, я таки гаразд i не знаю, як його зовуть. Вiддай, вiддай швидше мене за нього.

— Адже вiн тебе сватав, та ти йому пiднесла печеного гарбуза?

— Та то я була дурна та божевiльна… не розгледiла його добре, не розпиталася людей, не послухала братика… Тепер менi свiт не мил без нього!..

— Адже ж ти любиш панича Халявського, Омеляновича, судденкса? —

— Та то я була дурна та божевiльна! Вiд учорашнього дня i цур йому, i пек йому вiд мене; i не споминай про нього. Одно в мене на думцi, що хоч аби побачити пана Забрьоху, та надивитись на нього, та приголубити його, та щоб вiн мене взяв. — Та, сеє кажучи, беркиць з лiжка до нiг Зубишиних та й лежить, i плаче, i просить: — Зроби, тiтусю, щоб вiн мене узяв, я тебе три годи буду рiдною матiр’ю звати, буду тебе i поважати, i шанувати. Коли ж вiн вiд мене вiдцурається, пiду свiт за очима, сама собi смерть заподiю…

— Та годi ж, годi, угамуйся! — казала їй Явдоха i пiдняла її з долу та й посадила на лавцi. — Ось увiйде твiй братик, ти йому, не соромлячись, усе розкажи; нехай їде мерщiй у Конотоп до пана Забрьохи та й скаже, щоб присилав людей за рушниками. Онде ж i братик iде до тебе, а я пiду в Конотоп та з Забрьохою зроблю, що треба; не журись та дiлом поспiшай. — Та, сеє кажучи, i пiшла з хати, а панна хорунжiвна їй услiд кричить: —І хустку, i весiльну шишку тобi дам…

Аж ось ввiйшов до неї у хату братик її, пан хорунженко, на личку веселенький, неначе i не був недуж, так добре помогло йому вiд завару соняшниць.