Про УКРЛІТ.ORG

Конотопська відьма

C. 2
Скачати текст твору: txt (258 КБ) pdf (211 КБ)

Calibri

-A A A+

Поздоровкавшись з паном хорунженком i посiдавши у хатi, от нашi i розговорились промеж себе i признались, що ще й батьки їх промеж себе дружили, то i їм треба не цуратись один одного. Далi хорунженко питав пана сотника, що куди його бог несе i зачим? Зараз наш Уласович i став брехати, бо старi люди кажуть: тiльки що ще задумаєш свататись, то й станеш зараз брехати, i що без брехнi нi жоден чоловiк не сватався. Отже ж то сотник i.каже, що буцiмто йому треба брагу для волiв найняти на зиму (а ще де та й зима? iще тiльки петрiвка йде), так вiн почув, що у пана хорунженка у винницi барда добра i добре скотини доглядають, приїхав найняти i сторжитись.

— Не знаю я сього дiла i нi в вiщо не мiшаюсь; про те сестра зна, — сказав йому на одвiт пан хорунженко.

— А де ж Йосиповна Олена? Може б, бува, її покликати, то ми з нею i скiнчаємо дiло, — казав Забрьоха.

— Але! Сестра у полi; поїхали там трошки просця посiяти, так вона догляда, бо вже без неї нiхто нiчого не тямить зробити. А ви, Уласович, не скучайте; вона надвечiр i буде. Поки вона вернеться — дiвко! а вточи лиш слив’янки! — то ми по кухличку, по другому вип’ємо. Та вже ви у нас, пане сотнику, i заночуєте, бо вже не рано, — сказав хорунженко.

— Панська воля! — одвiт дав Микита — i радесенький собi.

От як вицiдили вони самотужки глек слив’янки, а далi i тернiвки покуштували чи трохи, прибiгла й наша Олена з поля. Бачить, що чужий чоловiк, зараз мотнулась, звелiла iз ставка потягти карасiв i загадала вечерю вiрити; сюди-туди шатнулась i увесь порядок дала, що й на завтра робити, i кому, куди i зачим їхати, а далi одяглась таки любенько, як звичайно панночцi та ще й хорунжiвнi: до старенької плахти та почепила люстринову запаску, одягла тож шовкову юпку, та на шию дукат на бархатцi, та червонi черевички узула, а на голову хорошу стрiчку поклала, та й вийшла i поклонилась пану Уласовичу низенько.

Наш Забрьоха як побачив таку панночку, що не тiльки що зроду не бачив такої, та вона йому i не снилась така, та аж задрижав i не тямить вже, що йому й казати, та вже хорунженко нагадав та й каже:

— Отже, пане сотнику, вам i хазяйка: радьтесь iз нею, вона всьому голова.

Так що ж бо наш Уласович? Нi пари з уст. Далi прийнявся, мнявкав-мнявкав, та й начне про воли, а кiнча про голуби, дума об бардi, а скаже об тернiвцi, та як замовк, та й замовк, та знай слинку ковта, дивлячись на таку кралю.

Олена собi дiвка бойка була. Хоч пан сотник i сюди i туди загинав, а вона його зараз розчухала, що вiн таке є i зачим приїхав, та вже й каже йому, i говорить: ."Добре ж, паниченьку; допивайте ж на здоров’я тернiвочку, та повечеряєте, та ляжете спати, а завтра — дасть бог свiт, дасть i совiт, то й порадимось, що треба робити". "

Забрьоха, почувши сеє, та аж сам не стямився вiд радощiв; дума: "От дiло i зовсiм, завтра тiльки рушники брати". Та за кухлик, та давай знов смоктати з паном хорунженком, що у ченцi збирається, а таки сього дiла не кидається i ще й дуже полюбля.

Олена таки частенько до паничiв увiходила, так буцiм за яким дiлом, а тiльки щоб бiльш розглядiти Микиту Уласовича, що воно є; то як увiйде та поведе очицями, що як терн-ягiдки, на пана сотника, то в нього язик стане мов повстяний, i не поверне його, а сам аж пала. Полагодивши вечерю, вона вже бiльш i не входила: самi паничi повечеряли, i, докiнчивши глек з тернiвкою, пан хорунженко хотiв вже iти спати, аж ось наш Забрьоха поплямкав, викашлявся, поцмокав, потер уси та й став ту рацею казати, що йому дяк скомпонував вже давненько для такого случаю; от i каже:

— Ось послухайте, паничу Йосиповичу, що я вам скажу: несорозмiрно суть чоловiчеству єдинопребиванiє i в дому, i в господарствi. Всякоє диханiє шанується у двойствi: єдино чоловiковi на потребу — пояти жону i iмiти чада. I аз нижайший возимiх сiю мисль i неукротимоє желанiє. Пламень м’е раждижаєть i не отiду, дондеже не совокуплюся з лiпообразною, превелебнiшою Кат… — Та й замовк. Се то йому дяк таке списав, як вiн було думав залицятися до протопопiвни з Чернiгова, i Забрьоха дочитав до самого кiнця так, як було тогдi напам’ять витвердив, та як згадав, що хорунжiвна не Катерина, а Олена, i не превелебна, а так — панночка, от того-то й замовк, та нi туди нi сюди. Хорунженко зовсiм було дрiмав, а на сю рацiю прислухавсь-прислухавсь та й каже:

— Що-бо ви, пане сотнику, отсе говорите? Щось я нiчого не второпаю. Чи не пiсля тернiвки отсе ви такi стали?

Здихнув Уласович та й каже:

— Бодай його писала морока! Се менi таке написав наш воскресенський дяк…

— Та що воно таке є? — спитав Йосипович. — Чи се вiрша, чи що?

— Але! я й сам не знаю, що воно i для чого, — каже Забрьоха.

— Так нащо ж ви менi проти ночi таке говорите? Мене вже з-за плечей бере.

— Та я б i не говорив, так лихо припало!

— Та яке там лихо? Кажiть швидше, спати хочу.

— Але! кому спати, а кому й нi! — сказав Уласович та, здихнувши важко, поклонивсь хорунженку низесенько та й каже: — Вiддайте за мене Олену, сестрицю вашу!

 
 
вгору