Про УКРЛІТ.ORG

Маруся Богуславка

C. 5
Скачати текст твору: txt (399 КБ) pdf (374 КБ)

Calibri

-A A A+

«Івасю! Братику!.. Про що ж лякаєш
Словами нас ти хижими й звичаєм?
Хіба ж не бачиш лиха і не знаєш,
Що й так уже душі в собі не маєш?
О! Як же се Господь із рук поганських
Тебе ослобонив? А ненька з горя…» —
«Поганських, навісна? Ні, з християнських!
Бо не орда була то із-над моря
Набігла, а свої у башликах татарських». —

V

«Як? Що?.. Кажи-бо! Я мов зо сну чую»,—
«Кажу тобі, попаде; повбиралось
Татарами козацтво. Гната Шую
Я й знав: бо вже не раз мені траплялось
Сидіти в нього на коні і в поле
З ним із села летіть по-запорозьки,
«Гала! Гала!» — кричать, а я, на горе
Нещасній матері, прибіг і «коськи»
Прошусь. Він і продав мене в ясир за море». —

VI

«Як! Що ти кажеш? Він? Та він же в ченці
Збирався цілий вік!» —
«Воно й не шкодить,
Як биті талярі бряжчать в кишеньці:
Такий-то й монастир скоріш знаходить». —
«Так ти оце з неволі вже втікаєш»? —
«Ні, там-то й воля: там моя домівка.» —
«О, що ти кажеш! Нащо нас лякаєш?
Хіба ж бо з турчином, з ордою накладаєш?!» —

VII

«Не накладаю, ні! Бо я між ними
Немов на світ удруге народився
І думками про божество святими,
І правдою без хиби просвітився.
Аллах один; нема у нього роду.
Всесилен він, не требує підмоги;
Цурається мерзенного народу,
Що оббиває у царів пороги
І вносить прах земний в небеснії чертоги». —

VIII

«Коли ти думками святими справді
Там просвітивсь, то дай же нам зашиту
Від татарви у нашій рідній хаті,
Щоб не спліндровано нас, не побито». —
«О, ні! Нехай джавур горить-палає
Із ідольством своїм гидким, мізерним;
Нехай огонь зрадливих пожирає,
Що роблять кривди праведним, спасенним
І правовірникам серця возвеселяє»! —

IX

«Мій братику!..» —
«Попаде! Нас навіки
Розділено з тобою. Ся хатина
Мені сестра й рідня; а ви, каліки
Умом, чужі мені, немов скотина». —
«Так хоч хатину пощади святую,
Де вмерла мати, по тобі журившись»! —
«Ні, я по-свойому її вшаную:
Мов дух, перед Аллахом засвітившись,
Нехай перелетить в обитель неземную!

Х

Там сльози матері, як Божі зорі,
Засяють у мене перед очима,
Як серцем потону в блаженстві, в морі
Серед утіх, достойних серафима.
А на землі — земне…
Моя царице!
Сідай зо мною на коня-бахмата,
Полинемо в Стамбул удвох, як птиця.
Нехай горить стара, мізерна хата:
Ти матимеш таке, про що тобі й не сниться».

XI

У попаді в очу позеленіло…
Дочка, татарин, божники з богами,
Усе пішло кругом і зашуміло,
Мов гай густий під бурею-вітрами…
Кудись вона біжить чи завірюха
Її на дикі крила підхопила
І мчить крізь полом’є та дим, і духа
У грудях бідолашних захопило
І серце, й пам’ять, мов у морі, потопило.

ПІСНЯ ДРУГА

ДУМА ПЕРВА

Смерте, бабо-сповитухо,
Лікарю людський останній!
Ти одна нам гоїш духа
В нашій долі безталанній.

Утомившись закривати
В Богуславі людям очі,
Димом сховища сповняти
І душити крик жіночий.

Понагачувала трупу
Повні сіни коло хати
Та й пійшла живого лупу *
В дикім полі доглядати.

І забула про едину
Непридушену людину,
Мов у полі на роздоллі
Про нескошену билину.

Не билина в чистім полі
З-під коси твоєї встала:
Сирота стара в недолі
Пам’ять-розум утеряла.

Підвелась і по пустині
Диким поглядом блукала…
Опинившись на могилі,
Серед степу промовляла:

«Де се я, і що се з нами
        Сталось-приключилось?
Ні світлиці, ні кімнати…
        Се мені приснилось.

Се я сплю… О, як же серце
        Тяжко замирає!..
Степ, могила… і криваве
        Сонечко сідає.

У димах сідає сонце
        Чи в кров поринає?
Вітер з полом’єм по полю,
        Мов по морю, грає.

Ні села кругом, ні духа…
        Скрізь галки літають,
І собаки, мов на звіра,
        Скиглять-завивають.

Що ж се за пожежа сталась
        Серед України?
Потонуло все, почезло…
        Нігде ні хатини!

О, невже б то се татаре
        Наших позаймали,
Села й ниви попаливши,
        У полон погнали?

Ні! Під дзвоном королівським
        Сплю я на могилі…
Чи то ж люде, як горіли,
        В дзвона б не дзвонили?

Задзвоню, чи не прокинусь…» —
        Встала й задзвонила.
Затремтіло ветхе тіло;
        Серденько занило.

І озвалося до дзвона
        Скигленнє собаче, —
Мов душа в пекельних муках
        Під землею плаче…

О, мовчи, страшенний дзвоне!
        Збудиш хирне серце…
Як проснеться-стрепенеться,
        Кров’ю розіллється.

 
 
вгору