А найбільше тим козацтву піп сей був не до любові,
Що казав, як думав, щиру правду козакові.
Він картав у церкві козаків докірними словами,
Соромив їх дуків хижими, кривавими ділами.
І полковника козацького, й обозного 7, й гетьмана 8
Поважав не вельми більш, як нехриста і бусурмана.
«Бо вони, — рече, — Дніпром на море випливали,
Та й купецьким суднам християнським пільги не давали;
Християн-купців, як і невірних турків, пліндрували,
А награбивши турецького немов добра, гуляли.
В погулянках славились морським походом та хвалились,
Що за віру б то благочестиву християнську бились.
І п’яне кобзарство, шинкове нищунство, підкупляли,
Щоб у кобзу про лицарство їх розбійницьке бряжчали.
А пропившись
І, мов крем’ях той, оббившись,
Свою рідну Україну пліндрували,
Милосердного гріхами прогнівляли;
Божий бич, татар, на села накликали,
Много християнських душ занапащали»…
На попа за се козацтво нарікало,
І на часточку йому не подавало;
По чужих церквах акафісти наймало,
Роківщиною його ніже не обмисляло.
Не пізнав розкошів богуславський чесний піп-тімаха,
На попівстві жив мов гречкосій-доматор сіромаха.
Проста хата в нього сяла тільки гарними богами,
Та пахущими на божниках квітками й рушниками,
Та хорошою, як Божий рай, вродливою дочкою,
Що всім брала очі дивною якоюсь красотою.
Байдуже було старому про багатство:
«Не від сього, — рече, — миру наше царство»…
І на те з старою не вважали,
Що попи їх із попадями минали,
Інде попасу веселого собі шукали,
Від убогої гостини потай утікали.
Один тільки й пан прихильний обібрався,
Товстогубим між козаками звався.
Не любив також і сей бенкетувати,
А любив з попом у Біблії 9 читати.
До попа частенько став сей пан ходити,
І без чарки про спасенне говорити.
Хто казав: любив він попадю старую,
Хто казав: ще й більш попівну молодую.
Замолоду він якось не оженився,
І в літа, ляхи мовляли, panski вбився:
Дак лизав старий до молодої губки,
Буркотав, як сивий голуб до голубки.
ДУМА ТРЕТЯ
І
«І не кажи мені,
І не турчи мені:
Не хочу слухать-знати,
Щоб за нелюбого
Да товстогубого
Марусеньку віддати». —
II
«І не проси мене,
І не гризи мене:
Шкода про се й казати,
Щоб із злиденником
Та безземельником
Марусеньку звінчати.
III
І батько, й дід його,
І рід, і плід його
Се все було ледащо:
Бо козакуючи,
Статки гайнуючи,
Позводились нінащо».
Так старенький із старою
День у день сварився,
А козак із їх дочкою
Тайкома любився.
Була гарна вбога панна,
Краля-королиця:
Як ясна зоря, рум’яна,
Як сніг, білолиця.
Народила мати доню —
Мов намалювала;
Надала їй щастє-долю,
Щоб біди не знала.
А біда не за горами,
Ходить проміж нами…
Очі з чорними бровами
Миготять сльозами.
Миготять, мов блискавиці,
З-під густої тучі,
Як стоїть коло криниці,
Свою долю ждучи.
«Не ходи вже, доле й воле,
Вранці до криниці:
Продають мене за поле,
За важкі червінці». —
«Ні, покіль на небі зорі
Місяця стрічають,
Покіль на безкраїм морі
З вітром хвилі грають,
Товстогубу не придбати
Чорних брів дівочих!
Завтра будемо єднати
Козаків охочих,
І полинемо з вітрами
На безкрає море,
І поробимось панами,
І забудем горе.
Побудуєм собі пишні
Хати на помості,
І вчащатимуть велишні
До нас дуки в гості.
Оксамити, златоглави
Будемо носити,
Килимами крити лави,
Меди-вина пити.
Бо мене старшим обрали
Над всіма старими,
Щоб на море я човнами
Вилітав, мов крильми.
А у мене — як заграє
Моречко з вітрами,
Мені духа підіймає
Вгору, мов руками.
Грають, грають-примовляють
Кобзарі великі:
Будуть грати-примовляти
По всі вічні віки.
О, се дивна кобза — море!
Дивні в кобзи й струни!
Як заграє, відчиняє
Предковічні труни.
І виходить з них лицарство,
Що на морі билось,
Більшою, ніж пишне панство,
Славою покрилось.
І я, Маню, буду славен
Проміж лицарями,
Проміж дуками-панами,
Проміж кобзарями.
Будуть Левка Кочубея
По Вкраїні знати,
І під струни про Мурея,
Що він бив, співати 10.
Будуть Левка Кочубея
Знати й за морями,
Споминати, мов Енея 11,
Перед королями.