Куліш. Маруся Богуславка.

«О моя ж ти добра! Се ти
Матері Пречистій
Вкупі з нами присвятила
Дар шаноби чистий?» —

«Так, голубонько моя ти!
Мене мати вчила
І навколішках стояти,
І богів благати.

Я люблю вас, християне:
Мов траву росою,
Ви нам скроплюєте рани
Щирою любов’ю.

І небесную Царицю,
І святих шаную,
Бо від них одраду в серці
Невимовну чую». —

«Доню! — прорекла старенька. —
Щира ся людина
Так мене, мов друга ненька,
Наново зродила.

Я лежала, доню мила,
Мертвою марою
І Заїра воскресила
Мене сон-травою». —

«Дай, — рече тогді Заїра, —
Чесно привітати
Ту, кому над цілим миром
Дано царювати».

До чола вона й до серця
Руку прикладає
І, вклонившись в саму землю,
Оддалік вітає:

«О щаслива із щасливих,
Пишна квітко вроди!
Да обійме твоя сила
Всі царства й народи!

Чиста сила милосердя,
Царственості перла,
Некрушимого вовіки
Праведного берла!» —

«Я нещасна із нещасних, —
Прорекла Маруся, —
Царювання й благ дочасних
Боязно боюся.

Сестро! Дай себе обняти
І розцілувати,
Що воскресло в тебе в хаті
Серце моє, мати!»

Но при слові цім Заїра
Мовчки відступила
І покривалом широким
Вид собі закрила.

Бо завіса проти неї
На шнурах розкрилась
І кімната світом денним
Зразу освітилась.

З-під завіси хтось у пишних
Шатах появився,
Сумовитий і велишний
На жінок дивився.

Перед ним вона, тремтюща,
Низько поклонилась
І, мов тінь легка, мовчуща
Із божниці скрилась.

«Мамо, цар!» — рече Маруся,
І тихеньким словом
Стрепенулась паньматуся
Мов нежданним громом.

Обізветься стиха гласом
Кротко сумовитим
Той, кого стара вважала
Звіром ядовитим.

«Не про вас я цар… Прийшов я
Гістю привітати
І тобі, кохана, слово
Радісне сказати:

Патріарх сьогодні служить
Всім своїм собором
В Сербській церкві, і співати
Будуть гарним хором.

Вас обох туди галера
Повезе молитись
І на службу християнську,
На народ дивитись». —

«Царю! — прорекла старенька. —
Ті галерні муки
Гірко бачить, мов сама я
Впала кату в руки». —

«Та галера, паніматко,
Зветься тріумфова:
Наготовлена к тріумфу
Славного героя.

Не годилось би цариці
На таке дивитись,
Ідучи до церкви Богу
Руському молитись». —

«А кому ж воно годиться?» —
«Бідному народу,
Що терпить од гайдамацтва
Незчисленну шкоду,

Да тому, хто настигає
Хижаків у полі,
Розбиває-потопляє,
Їх чайки на морі.

Се йому хвала в народі,
Що козак проклятий
На галері, мов у пеклі,
Мусить погибати.

Про сю славу наші кобзи
Дзвонять по базарах,
Мов громи гримлять на небі
У блискучих хмарах.

Бо ще й досі в нас у Кафі
Головешки тліють 58,
А в Синопі й Трапезонті
Попели біліють 59.

І крівцею над Босфором
Червоніють мури,
Що річками розливали
Хижі гайдабури». —

«Ми мстимось за кривди, царю,
За ясир, пожари,
Що Вкраїну розоряють
Турки да татаре». —

«Ваш закон велить не мститесь:
Бо на небі Мститель;
Коли ж неба вам не треба,
То й прав розоритель.

Наш закон велить нам правде
Під мечем шукати:
Поки правди не докажем,
Поти воювати.

Ви мститесь, а ми караєм
Волею святою,
Що дає нам царювати
Сили правотою.

А над нами і над вами
Той самий Создатель,
Всіх народів цар верховний
І законодатель.

Коли Він за вас не мститься,
Дак не вам би й мститись:
Перед присудом небесним
Лучче б вам смиритись.

Греки, серби, і болгаре,
І жиди, й вірмене,
І албанці, й молдаване
Хиляться під мене.

А ви що? Ви з Сагайдашним 60
І на християнство
Так по-вовчому рветеся,
Як на мусульманство.

І нема між вами правди
Ані щастя-долі,
Опріч п’янства, да гультяйства,
Та дурної волі.

Ви мститесь, говориш, нене, —
І повік так буде?..
О запеклі, безсердечні
І безумні люде!

Не повік вам пліндрувати
Кафи та Синопи,
Трапезонтом прославляти
Козака в Європі.