Куліш. Маруся Богуславка.

Дак по-нашому й молився, —
(Сам се каже), — Богу,
І носив свитину нашу
Латану та вбогу». —

«Дак з тобою і говорить,
Кажеш, як людина?..
О бодай його побила
Пагубна година!» —

«Не кажи-бо так, мамуню!
Куди ж Божа воля
Кочубея швиргонула..?
Чи смерть, чи неволя?» —

«Ох!.. Про ту лиху годину
Я ніже не знаю
І тепер вже про дитину
Тільки рідну дбаю». —

«О рятуй його, Пречиста!
Коли ж розлучила
Нас сира земля, чи море,
Чи ворожа сила,

За його лицарську душу
Я щодня молюся
І гіркими перед Богом,
Як береза, ллюся.

Слухай, нене, ясна зоре,
Щастє, доле, втіхо!
Чи з сього добро, чи горе…
І велике лихо?» —

«Що ж таке?» — «Шепну на вухо.
Цар — людина справді…» —
«Як, щоб ти з царем укупі
Потонула в аді?» —

«Не потонемо: бо хоче
Потай охреститись
І моїм богам зо мною
День у день молитись». —

«Да воскресне Бог! — гукнула,
Хрест кладучи, мати. —
Лучче б я в Дністрі втонула,
Ніж сього дождати!

Се ж диявольська спокуса…
Доню! Слава Богу,
Що він іншу нам з тобою
Показав дорогу!

Ось яку… Ходімо, доню,
В образну кімнату…
Хоч побачу й там з тобою
Пагубу багату…

Пагуба — чертог багатий.
Знаймо се. Ходімо
І богів нас рятувати
З пекла умолімо».

Увіходять у кімнату,
В християнську хату.
Там пригашено окрасу,
Мов той жар, багату.

Ніби в Київських печерах,
Темнувато в хаті.
Против лампи в злато-сріблах
Образ пребагатий.

То була Пречиста Діва;
На руках дитина:
До конця в високих співах
Люба нам картина, —

До конця ж бо ми вповаєм
На любов святую,
Що чудовним робить раєм
Нашу жизнь земную.

Поза нею з божниками
Всі боги й богині,
Під квітками й рушниками,
Ледве-ледве мріли.

Темнота печерна розум
Хмарою вкривала
І про щось недовідоме
Серцю промовляла.

Аромат квіток травчатих
З миррою зливався,
І куточок сей в палатах
Церквою здавався.

І, мов їм обом небесні
Святощі засяли,
Доня й неня безсловесні
На коліна впали.

Образ чистоти земної
Мовчки їм говорить,
Що він справді чудотворні
Речі в серці творить.

«О Пречиста Діво — Нене! —
Прорекла Маруся, —
Се зробила Ти, що в мене
У гостях матуся.

Принеси ж іще одного
Гостя дорогого,
Панотця мого благого,
Чесного, святого!

І коли Левку судила
Всемогуща воля,
Щоб спочила дивна сила
В глибокостях моря.

І його козакуваннє,
Дивне всім лицарство,
Не лякало пліндруваннєм
Темряве поганство;

Коли Ти мені судила
В сих чертогах жити
І тому, що всяка віра
Кориться, годити, —

Дай мені з Твоєї ласки,
Світ йому відкрити,
Тихий мир у християнських
Землях водворити!

Нехай віру перестане
Побивати віра
І в омані не сконає
Дивний сей невіра!»

Як струна д’ струні на кобзі
Стиха промовляє,
Так молитву чисту доні
Мати доповняє:

«О небесная царице!
Ти ще й не родилась,
Як звізда твоя на грішних
Із небес дивилась,

І хоч материнські муки
Ще в зачатті знала,
Та до нас пречисті руки
З неба простирала.

І звізда твоя на землю
Сяєвом спустилась
І на всю людську вселенну
Сонцем засвітилась.

Ти сіяла, та й страдала,
І тепер сіяєш:
Милосердєм благодатним
З неба позираєш.

Подивися ж оком чистим
В материну душу:
Що терпіла я, терпіти
Наново не мушу!

Не життє, молю, не втіху,
Смерть пошли нам тиху,
Дай замовкнути навіки
В труднім серці лиху!»

На се слово хтось захлипав,
Здержуючи голос…
Зтуманіли тут обидві,
Ув обох зв’яв волос.

І яснішим світом наче
Лампа засвітила…
Озирнуться — ревно плаче
Коло них Заїра.

В гарні руки головою
Русою схилилась,
І сльозина за сльозою
Перлами котилась.

Як побачила старенька
Сльози ревні, тихі,
Сповнилось гірке серденько
Над все зле утіхи.

Обняла її, як мати,
Стала цілувати
І до лона, мов дитину
Рідну, пригортати.