Трембіта!.. Туру-рай-ра… Туру-рай-ра…
Заграло серце у вівчарів, заблеяли вівці, учувши пашу.. Шумить шваром полонина холодна, а з диких ломів, з гайна, встає на задні лаби ведмідь, пробує голос і вже бачить заспаним оком свою поживу.
Б’ють плови[13] весняні, ричать громом гірські верхи — і дух злого холодом віє од Чорногори… а тут раптом з’являється сонце — праве боже лице — і вже дзвенить у коси, що кладуть сіно в поліг. З гори на гору, з поточка в поточок пурха коломийка, така легенька, прозора, що чуєш, як од неї за плечима тріпають крильця…
Ой прибігла з полонинки
Білая овечка —
Люблю тебе, файла любко,
Та й твої словечка…
Тихо дзвонить хвоя смерек, тихо шепчуть ліси холодні сни літньої ночі, плачуть дзвінки коров, і гори безперестанку спускають сум свій в потоки.
З лускотом й зойком летить десь в долину зрубане дерево в лісі, аж гори одвітно зітхають, — і знову плаче трембіта. Тепер вже на смерть… Спочив хтось навіки по тяжкій праці. Закувала зозуленька та й коло Менчила… от тепер вже співаночка комусь си скінчила…
Марічка обзивалась на гру флояри, як самичка до дикого голуба, — співанками. Вона їх знала безліч. Звідки вони з’являлись — не могла б розказати. Вони, здається, гойдалися з нею ще у колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях, як сходять квітки самосійні по сіножатях, як смереки ростуть по горах. На що б око не впало, що б не сталось на світі: чи пропала овечка, полюбив леЄінь, зрадила дівка, заслабла корова, зашуміла смерека — все виливалось у пісню, легку і просту, як ті гори в їх давнім, первіснім житті.
Марічка і сама вміла складати пісні. Сидячи на землі, поруч з Іваном, вона обіймала свої коліна і потиху гойдалася в такт. її круглі литки, опалені сонцем і од колін голі до червоних онучів, чорніли під полою сорочки, а повні губи мило ламались, коли вона починала:
Зозулька ми закувала сива та маленька.
На все село іскладена пісенька новенька…
Маріччина пісня оповідала всім добре знайому подію, ще свіжу: як зчарувала Андрія Параска, як він вмирав од того та навчав не любити чужі молодиці. Або про горе матері, якої син загинув у лісі, придушений деревом. Пісні були сумні, прості і ревні, аж краяли серце. Вона їх звичайно кінчала:
Ой кувала ми зозулька та й коло потічка.
А хто ісклав співаночку? Йванкова Марічка.
Вона давно вже була Іванкова, ще з тринадцяти літ. Що ж в тому дивного було? Пасучи вівці, бачила часто, як цап перчить козу або баран валує вівці, — все було так просто, природно, відколи світ світом, що жадна нечиста думка не засмітила їй серця. Правда, кози та вівці стають од того кітні, але людям помагає ворожка. Марічка не боялась нічого. За поясом, на голім тілі, вона носила часник, над яким пошептала ворожка, їй ніщо тепер не зашкодить. На згадку про се Марічка лукаво осміхалась до себе і обіймала Івана за шию.
— Любчику Іванку! Ци будемо в парі усе?
— Єк бог даст, моє солодашко.
— Ой, ні! Велику пізьму має у серці стариня наша. Не набутися нам.
Тоді його очі темніли і груз топірець в землю.
— Я не требую їхнею згодою. Най що хотє роб’є, а ти будеш моєю.
— Ой мой-мой! Шо ти говориш…
— Шо чуєш, душко.
І наче на злість старині він на танцях вимахував дівкою так, що аж постоли розсідались.
Однак не все так складалось, як думав Іван. Ґаздівство його руйнувалось, вже не було коло чого усім робити і треба було йти в найми.
Жура гризла Івана.
— Мушу йти в полонину, Марічко, — сумував, він заздалегідь.
— Шо ж, йди, Іванку, — покірно обзивалась Марічка. — Така нам доля судилась…
І вона співанками косичила їх розлучення, Їй було жалко, що надовго перервуться їхні стрічі в тихому лісі. Обіймала за шию Івана та, тулячи до його лиця біляву головку, стиха співала йому над вухом:
Ізгадай мні, мій миленький,
Два рази на днину,
А я тебе ізгадаю
Сім раз на годину.
— Ізгадаєш?
— Ізгадаю, Марічко.
— Нічьо! — потішала вона його. — Ти меш, сарако, вівчарити, я му сіно робити. Вилізу на копицу та й си подивлю в гори на полонинку, а ти мені затрембітай… Може, почую. Як муть мряки сідати на гори, я сяду та й си заплачу, що не видно, де пробуває милий. А як в погожу нічку зазоріє небо, я му дивитись, котра зірка над полонинков — тоту бачить Іванко…
Тільки співати залишу.
— Чьому? Співай, Марічко, не втрачай веселості свої, я си хутко поверну.
Але вона тільки сумно головою хитала.
Співаночки мої милі,
Де я вас подію?
Хіба я вас, співаночки,
Горами посію, —
стиха обізвалась до нього Марічка.
Гой ви мете, співаночки,
Горами співати,
Я си буду, молоденька,
Сльозами вмивати.
Марічка зітхнула і ще сумніше додала:
Ой як буде добра доля,
Я вас позбираю,
А як буде лиха доля,
Я вас занехаю…
— Отак і мені… Може, і занехаю…
Іван слухав тоненький дівочий голос і думав, що вона давно вже засіяла гори співанками своїми, що їх співають ліси й сіножаті, груні й полонини, дзвонять потоки і виспівує сонце… Але прийде пора, він поверне до неї, і вона знов позбирає співанки, щоб було одбуть чим весілля…