— Якби не твоє ластовине щебетання, дочко, давно б уже твій батько молоду жінку мав, — приказувала Галька і, зітхаючи, підводила голову до ікони Матері Божої, ковтала сльози. Нахилилась до столу, втерла лице настільником: — Читай, дочко…

— Плачемо? — скригнув зубами коло вікна Собачка i постукав прикладом у двері. Галька схопилася з подушечки, де сиділа, і вискочила до сіней впускати чоловіка, на порозі стала:

— Оце, мабуть, моя смерть іде…

Палажка побіліла, затрусилася і була схожа на підстрелене каченя: сіра спідничина, синя стрічка та ясні очі з пухкими бровами…

— Ждала?!

I дзвінкий лящ засвистів у сінях i важко ліг на змучене лице Гальки, а мокрий дощовик Собачка кинув додолу, поклав револьвера на стіл і скомандував у повітря:

— Роздягай, чого стала?

Галька роздягла… Листки з піснею про трьох сестер зайнялися перед її очима, захлинулась десь на припічку гарячими сльозами Палажка, — випали…

— Вечерять єсть?

— Ушки з ряжанкою, я думала ви не прийдете…

— Давай! Не могла полатать удень? Розсвітилася — досвіток хочеться… у-у, жлоби нещасні!..

Миску з ряжанкою Антон Родіонович кинув жінці під ноги, сам сів на покуті й гукнув:

— Дайош служебную папку!.. Бачиш, — звертається Собачка до Гальки, — всякий жлоб лягає спать, а ти за його, гада, анкету пиши, какоє настроєнiє… чого ти хлипаєш, пошла спать…— гидка лайка випльовується на долівку, і в хаті тихо шелестить старечий голос баби Оксани:

— Не плач, дочко, не ти перша, не ти — остання…

До вікна заглядає сліпа осіння ніч і слухає безпорадні слова старечі:

— Молися… Хай пише людські душі в граматку, хай записує людську кров… Молися…

Антон Родіонович розгортає анкету «секретних свєдєнiй по борьбе с бандiтiзмом», довго дивиться на велику, наче соняшник-пустоцвiт, печатку, де на ободочку переломлюються літери «особоуполномочєнний на…», осміхається, потім слинить чорно-синій олівець і напівголосно приказує — пише:

— Ну, і посажу… побачу, як твоя Одарка Костянтинівна прийде пропуск просить… ха, побачу.

— Давно лі работаєте по бе-бе? — делікатно запитує Собачка анкета.— Партійні лі, соціальноє положенiє i нацiоналъность…

«Безпартєйний, — старанно виводить рука Антона Родіоновича, — но чесно перейшов iз банди Зеленого к Совєткой властi, когда сидiв 4 мiсяцi в особом отдєлi (і як я тільки спас свою шкуру. От обдурив, а мені тепер однаково, хоч чорту служитиму), бо, — рука Собачки труситься, він єхидно сміється й розгонисто пише, — бо тогда єще не укрипилась в мойом районi соввласть, а був полний наш бандитизм, которий iскоринявся, i продолжається мною скореняться, но честь iмєю донести товаришу особоуполномоченному».

— Хотів би я знать, який це гад сдєлав на мене донос за рядна i настільники бандитов…—— запитує сам себе Собачка і вiдповiдає: — за пунктом національності:

«Настільники і рядна я представив по описі разом з хлопцями, коли сопровождав бандита Ярового, а що не оказалось — не знаю, по всей верояті думаю, що пропали в дорозі, при сопровожденії, бо, — ставляє крапку Собачка.— Не всі ще явилися на амністію, а єсть нєкоторi в Гудимовому лiсi, котрих не вияснив, з яких сел, а на подозренії в мене учитель Матвiєць — зв’язок, i Костюченкова Мокрина, котора гонить самогонку…»

Перед очима Антона Родіоновича перебігає п. 27 анкети:

«Отношенiє мєстного насєлєнiя к релiгії?»

…«Отношенiя никакого пока сдєлать нiззя, бо всі ходять до церкви — каждоє воскресєнiє, особенно старики й баби, а вред от етого я поясняю й на сходах, i так, у балачках…»

Він кладе на стіл олівця i, щось пригадуючи, важко підводить голову до темних, у павутинні з васильками, ікон i мовчки тягне, скригаючи зубами, рушник, — а коли зривається з дерев’яного кілочка (у нього ще дідівська хата) жінчине благословення — Мати Божа з Христом на руках, кидає додолу й дико, скажено б’є чобітьми…

— На, на, на! — божевільно кричить Собачка.— докажи мені, що ти не картинка? Ану, докажи… — Наступивши ногою на образ Христа, запінений, він ловить перелякані од жаху очі Гальки, хватає й за коси, валяє додолу i — знущається: — Цілуйся з своїм Богом… Цілуйся, бо сьогодні я тебе рішу…

Палажка:

— Тату, попалили ікони — мати мовчали, не вбивайте їх та не сиротіть нас…

Собачка сидить на лаві, i захеканий од бійки, спльовує додолу із прикушеної губи кров i тупо дивиться на суворий портрет Шевченка в шапці; перед ним стоїть на колінах Палажка i обмиває сльозами чобіт.

— Хай не повстає проти мене… Понімаєш? Правда, Тарасе Григоровичу? — звертається він до Шевченка.— Не повставай, палю — знаю: мене спалять гади… Е, ти тоже гайдамацька нацiя… — мляво, стомлено закінчує Антон Родіонович і п’є воду.

I побита, замкнена в коморі, лежить на голому помості Галька; до неї доносить дика вулиця Половецького якісь шматки пісень чудних та кривавих.

Лєтєла пуля через гору

да i прострєлiла грудь бєлу мою…

У піснях парубоцьких дівоцтво та заміжжя Гальчине біжить у степу темне та невиразне, як осіння ніч…

Тоді глухо кашляє десь чорнобривий паровоз, кашляють колеса, а Галька одкашлює на помост кров i шепче страшні слова:

— Однаково, чи там вмирати, чи тут, однаково…

ЇЇ очі світяться, горять, вона хоче підвестися i непритомна падає на засік з чужою пшеницею i, прислухаючись до свого голосу, каже:

— Уб’ю…

Собачка гасить каганець, кладе на долівку подушку, поруч рушницю і з лайкою виводить останні слова анкети:

«Для примера сам спалив ікони…» Перевертається на лівий бік, підсовує під голову рушницю і хоче заснути, але підводить голову — і перед ним нерозгаданий стоїть після з’їзду Джемс: «Для чого йому моя анкета? Хіба, може, знову хоче посадити до «дідової» хати? А він, здається, може? Голова стомлено падає на крайок подушки, і по хаті починає метушитись сонний горілчаний дух. Собачка спить.

До хати Антона Родіоновича підходить забрьохана, сліпа осіння ніч, заглядає у вікно, сідає на причілку, коло собаки, i жде.