Про УКРЛІТ.ORG

Анкета

C. 3

Косинка Григорій Михайлович

Твори Косинки
Скачати текст твору: txt (37 КБ) pdf (91 КБ)

Calibri

-A A A+

Чечевичка ляскає в долоні i розгублено бігає очима по делегатських обличчях, тоді посеред школи вимальовується у синьому диму подзьобане віспою лице тов. Джемса — винувате, з розломленою від здивування бровою, що починає підскакувати в такт його промови:

— …Нужно, наконец, сознать, — шекеряючи каже Джемс, — за что ми, рабочiє, прiшлi на село… Знаєм, к нам много прiмазалось грязних рук, но ето будет потом — вияснiм, но я променял станок на вiнтовку не для себя, а для всех рабочiх i крестьян. Думаю, товарiщi, ми скопом пойдьом за революцiєю… Я не умею красно говорiть, как Антон Родiоновiч, — іронічна посмішка застигає на татарському обличчі тов. Джемса. Він, не скінчивши промови, думає: «Нужно узнать поблiже Собачку: гноячку прiдьотся разрєзать… Завтра достану єго анкету».

Чечевичка схвильовано нахиляється до Матвiйця i шепче на вухо:

— Чудак, їй-Богу, тут вопрос о пайках стоїть, а він революцію смалить…

Матвiєць не вiдповiдає й думає майже вслух:

— Чечевичка — копія Антона Родіоновича…

— Прєдлагаю, товарiщi, пропєть «Iнтернацiонал», — закінчує несподівано своє слово Джемс, i з’їзд, наче зимою школярі, встає, тупає ногами i несміливо починає співати…

—«Яка осіння туга!» — зціпивши міцно зуби, продовжу думати Матвiєць, а коли кінчають співати, серйозно вiдповiдає Чечевичцi:

— Не безпокойтесь, пiсля з’їзду, здається, кожному дадуть пару білизни…

— Невже? — радісно вихоплюється у Чечевички, але Матвiєць каже тільки:

— Ах, яка грязь надворі…

ІІІ

Антон Родіонович повертається додому по-старому, напідпитку… I коли доходить до Половецького, знімає з плеча винтовку, закладає п’ять броневих куль i цілиться в перехресну дуплинясту вербу, де повісили повстанці його товариша, i б’є…

Постріл долітає до селянських осель i десь цюкає у старий присішок, а луна глухо лягає на озимину, i після цього ще густіше сіє дощ, i поспішає, сковзається у чорній свиті осінній вечір, i снує над селами тумани…

Разом з ним ковзається Собачка i голосно, наче його слухають учителі на з’їзді, заявляє:

— Ну, от ти — бог, — він додає до цього соромну лайку, — а стій зараз коло верби — i шльопну, брат, тільки блиснеш!.. Бог, гм, — картинка, а когда-нiбудь прикажуть тобі — не пускай дощу, i не пускай, сволоч!.. Природа i скопленiє хмар… ето не важно, — продовжує розмовляти Антон Родіонович, — а главне — приходиш додому i пиши анкету: жлоб лягає коло жінки спать, а за доноси я віддячу… а то ще самого вiзьмуть за же — да в конверт, i будеш, братiку, не агент по бе-бе, а кукальщик… Не служба — ответственность…

Да, говорять інтелігенти… поїду до Риги, чи не поїду?

Жена моя бариня,

Отєць капiтан… Отєць капiтан…

Антон Родіонович гикає, i пригадавши історичну вербу, починає твердіше ступати:

— Капітан не капітан, а ми: плюнеш, а потім повернешся і — дозвольте витерти.

З туману запирхала коняка, i Собачка, прищуливши голову, гукнув

— Хто їде? Стій!

Коняка на крик оступилась із шляху i різко смикнула воза.

— Стріляю, стій!

— Це я, продналог возив… «Тре сірку добре», — подумав клiщуватий i незадоволено пробубонів: — Спокійніше буде, не гавкатимуть, а то який чорт не прийде — не покладе, а візьме. Петлюра — вози, Денiкiн — вози… Сідайте, підвезу. Десь добре клюкнули? — безцеремонно поспитав він i стьобнув батогом коняку.

Собачка, скакаючи на воза, спіткнувся:

— Клюкнув, — сказав він, — бо служба така… От ти підвозиш мене, а сам, мабуть, думаєш: «Чого ніхто не прислідить оце клишоноге бе-бе, щоб на той бік, га?»

— Я чоловік тихий, — одказує єхидно дядько, — не трогай мене — повік не зачеплю… Задощилося, — мiняє кліщуватий тему, — прямо день у день дощі, дощі… Хоч би морози підскочили, в газетах, Антоне Родіоновичу, новинок ніяких? Я чув — правда чи брешуть, — Нiколай Нiколаєвич Одес зайняв?

— Брехня, — впевнено одказує Собачка, — ето контрреволюціонери, а хто тобі говорив?..

— Так… на базарі балачки велися… — i маленьке дядькове око пильно вдивляється в обличчя Собачки.

На конячий тупіт вискочив з однієї хати веселий огонь, перевернувся у калюжі, одбив зморене обличчя клiщуватого i плигнув на зелену дугу…

— Млинці печуть, — плямкнув апетитно Собачка, — а я, мабуть, борщ буду доїдать…

— Шуткуєте…— одказав дядько.— Хіба при ваших достатках закашлявся, — Еге, це, правда, на селі дейкали, що ви, Антоне Родіоновичу, благословення жінчине спалили… Тепер люди бачать, як у тебе кришка з столу впаде, — додав він i нетерпляче ждав відповіді Собачки.

— Достатки… Які в мене достатки?.. Дураки! Кажеш, картинки попалив? Нєт, ще висять, але спалю, докажи мені, що iмєєш власть — не буду палить, а раз для самообману… Спини коня, треба випить води — пече, брат, горілка!..

«Кого пече, а в кого шкура лопається», — хотів сказати клiщуватий i не насмів, побоявся.

…У хаті Антона Родіоновича, коли він підійшов до вікна, ще світилося: жінка латала його чорне галіфе, розірване на якомусь весіллі, а Палажка читала матері пісню про трьох сестер, що неоднакову долю мали… І бігли тоді, як дощ із дикої груші під їхнім вікном, материні сльози: «І голки за сльозами не втягнеш, і нитки не бачиш за кулаками…»

 
 
вгору