Рахіра зірвалася миттю на рівні ноги. Витріщивши свої круглі очі широко на Анну, мовчала хвилинку… Та лише недовгу хвилинку. В слідуючім уже моменті урвалася нитка її терпливості і чисто градом посипалося їй з уст:
— Ти… ти… ти знаєш, що люди про мене розказують? Ти, що в тебе шкіра на плечах самими синцями вкрита, ти, що завтра будеш милостині від людей просити? Ти знаєш, що люди про мене розказують? Агій на твою голову, що таке знаєш? Ану, кажи зараз, най почую! — кликнула без віддиху а непоборканими рухами. — Лише не бреши, як Івонічина Сойка коло бурдея, а кажи правду!
— Хочеш знати що? — відповіла вже й собі роз’ярена Анна. — Зараз тобі скажу. Ти, кажуть, така злодійка, як твій тато, і не страшно тобі перед жодним гріхом, як йому. Ти дала Саві матригунів та й розволочила його за собою, як теля на мотузку, що він не слухає ні тата, ні мами, ні нікого. Так. Ти гадаєш, що про се ніхто не знає? Га? Ти гадаєш, що він тебе засватає і ти будеш розводитися на Івонікових грунтах? Зараз-таки! — розсміялася вона на ціле горло, потрясаючи головою в якійсь розбурханій бутності. — На се почекаєш ти ще трохи! Таких ґаздинь, як ти, Івоніка на своїх грунтах не потрібує! Злодійських невісток та чарівниць він не потрібує, на те можеш спуститися. І нічого тобі не поможе, ані твоя матригуна, ані твої різні ворожбитства, а мене не маєш шпигати, бо тобі до вінчання також не вільно вінка брати, се всі знають, а Сава тебе не засватає! Впрочім…
Вона хотіла ще щось доказати, та Рахіра опинилася вже близько неї, відсапуючи широко випнятимй грудьми. Вона взялася попід боки і кричала:
— То він тебе засватає, га?
— Мене ні, але й тебе ні. Івоніка і Марія ніколи на те не дозволять! Я знаю! — кликнула Анна дрижачим голосом із цілковито збліднілим лицем.
Се було найгірше, чим можна було вразити Рахіру, і перед чим жахалася, мов перед їдовитим шпиганням голки. Її очі заіскрилися недобре, одначе і вона розреготалася, як перед хвилею Анна, на ціле горло.
— Мене Сава не засватає, кажеш, — спитала вона, — і ти се знаєш? Він тобі казав? Можеш забожитися? А хто пішле до тебе сватів, ти, покойова на ласці, коли ти так усе добре знаєш? Котрий з багацьких синів? Чи, може, собі вибереш, котрого схочеш? Їх у тебе стільки, що перснів у багачки на пальцях. А може, ти вже вибрала та забула, як його на ім’я охрестити, та й через те лишишся з сивою косою? Може, се старий Петро, що сидить у своєї сестри на ласці, як ти тепер, а може, се Сава тебе візьме, як не мене? Га? Або, може, візьмеш його брата Михайла? Він буде, може, колись двірником, хвалився раз перед Савою, то й ти будеш попри нього пані двірничка. Старий Івоніка і Марія відчинять двері заздалегідь перед тобою, та й в куми можеш їх запросити… — і, не докінчивши речення, розреготалася наново на ціле горло.
На останні слова Анна схопилася на рівні ноги, мов на пружинах. Висока й обурена, станула перед молодою циганкою, погрозивши їй дико п’ястуком.
— Ая, ая, аби-сь знала! Я виберу собі Михайла, аби-сь знала! — процідила білими устами й погаслим голосом. — А заки він стане двірником і відділить тобі твою партику[101], я тобі її дам від себе.
Розмахнулась рукою, а ся спинилася на смаглявім лиці молодої дівчини, і голосний відляск пішов воздухом.
Рахіра кинулась, мов справдішня тигриця, з обома руками на Анну. Одначе Анна, до крайності роздразнена і зворушена, трутила її майже з мужеською силою в груди і так несподівано, що дівчина подалася о кілька кроків назад.
— А як Михайло буде двірником, — кликнула беззвучним голосом, — а я його ґаздиня, то він вижене таких ворожок і відьмів із села, як ти! Так! Тепер уже знаєш, що хотіла знати, і радуйся, як хочеш! Тепер уже можеш собі йти! Вже дістала свою партику, по яку прийшла!
Сказавши се, зібрала живо своє шитво і звернулася за товаром, що, пасучися, віддалився трохи від давнього місця.
Рахіра не пішла за нею.
Вона боялася тої роз’юшеної постаті й тих сильних п’ястуків, яких силу щойно спізнала.
Осталася на місці, минаючися з гніву й обурення, затискаючи раз по раз п’ястуки, погрожуючи ними та викликуючи голосно брутально-грубі і обидливі слова.
— Чекай, чекай! —кінчила кожне нове речення зневаги якимсь співучим голосом. — Попам’ятаєш ти ще оце! Попам’ятаєш ти ще, хто така Рахіра та й кого ти поличником почастувала! Тепер я тебе знаю, чекай, тепер видітимемо, хто піде з села, та й ще, до того, з торбами! Хто свою партику дістане! Че-кай! Че-кай!
Так вигрожувала довго різними словами, віддаляючися повільно, нескорим кроком із нещасного місця назад.
Але Анна не слухала її вже більше. Погнала товар у цілком противну сторону на пашу і вже ані разу не оглянулася більше, їй стало цілком байдуже, що поза нею діялося. Мала лише те виразне почуття, що якась тяжка пайка отруї, що гніздилася десь у неї на дні в душі вже здавна, спала тепер. В чім вона полягала, вона сього не знала. Чула лише, що їй тепер добре…
Рахіра не поступала більше в лісок до доньки Онуфрія Лопати по взірець до ґердану. Затягнувши хустку, що зсунулася їй при бурливих рухах із голови майже аж на плечі й очі, вернула поквапним кроком додому.