І справді, вона держить слова. Відвідує, як приобіцяла. Хоча і не щоденно, але й не зрідка. Лиш зимою гірко. Мати доню не пускає, та раз-два на тиждень приходить Мавра до неї. А наповнивши свої бесаги8 тим, чим обдарить Іваниха Дубиха, і напестивши та налюбувавшися доволі Тетянкою, вона вертає вдоволена назад до своєї хати.
А Тетянка, що вже потрохи відвикла від Маври, звертається назад, усміхаючися вогкими очима до матері, і тулиться до неї…
* * *
Хутко звикла Мавра до своєї романтичної оселі жалує свого переселення.
За сільськими людьми вона не тужить, бо допекли вони їй в долах доволі, чи не на всі часи. А жінки й молодиці, дівчата і парубки, ба іноді і старі газди хоч знані, хоч чужі, що потрібували поради і ліків чи примівок від знахарки, знаходили і відвідували її й тут. І жодне, що тут появиться, не приходить з порожніми руками.
Одна принесе муки, друга молока, хліба, третя одробину світла, дехто грошенят на тютюн, а кожде чимось обдарить, жодне впорожні не прийде. І добре їй живеться, Мавра не знає великих злиднів, їй багато не треба.
А Тетяна що рік, то більша і краща, прибігає також погідними ранками до давньої своєї приятельки — і не скучно Маврі.
Літом збирає вона гриби, малини, ягоди, носить в місто на продаж, і все капне щось і за те. В п’ ятницю і суботу спускається в сусідні села або й міста межи багачі по милостиню і ніколи не вертає з порожніми торбами.
Вечором розкладає свої здобутки на лаву і стіл, що ще по пастухах остали, і радується ними. Ранками забігає за деякою товариною Іванихи Дубихи дозирати — і живеться їй не согірше. Сказано: їй багато не треба. А зимою знов дні короткі, ночі довгі — і хутко переживаються. Весною і літом, аж до пізньої осені ходить ще і по зілля, яким між людьми тайком тортує, ворожить… і от як тручає ворожка Мавра свої дні на горі Чабаниці, в лісі навперед себе…
III
Інакше живеться Іванисі Дубисі та Тетяні в долині коло млина. Іваниха подається під вагою господарських клопотів, а Тетяна виростає, розвивається в прекрасну справдіщню лісову русалку.
Ій вже двадцятий рік.
Висока, гнучка та білолиця. Особливо одним впадає вона кождому в очі, хоч би кому. Се своїм блідавим лицем і чорними густими бровами, що лукувато здіймаються, зціпивтись над носом, над чорними задумчивими очима.
Виглядає, мов якась пишна боярська дитина, що дивується мовчки всьому на сім світі.
Переходить хто попри неї з людей, задивиться на молоде прегарне лице з високо підсуненими чорними бровами, що надають лицю виразу глибокого зчудування, — задержиться мимоволі на хвильку і любуєтвся нею.
А вона нічо.
Відповість з зачудованим поглядом мовчки згори (бо ж ростом в матір вдалася) — відтак, засоромивтись бог знає чого, усміхнеться. І яка ж чудова вона тоді, коли усміхається. Скільки м’ якості душі і серця, скільки тепла зраджує мимоволі усміх тих молодих невинних уст. Попри те й дута її чиста, біла, мов голуб, і нічогісінько злого не знає. Що й знала би молода Тетянка злого, коли, окрім лісу, млина, своєї хати з святими іконами і старої няні Маври, Hiчогo іншого не знає. Та, здається, ніхто не знався так добре на красі молодої Тетянки, як сама її поважна мати. Глядить іноді на неї і мовчки в душі молитъся до неї. І не лиш до тої її тілесної краси, але й до душевної доброти тої одинокої своєї дитини. Ніхто-бо її справді не знає, не розуміє так добре, як сама мати. Яка працьовита, чесна, яка милосердна вдалася вона їй. Господи, змилосердися лиш над нею та дай добру долю!
Ій іноді лячно за долю тої дитини, над якою дрижить, і на яку молоді люди чигають, мов справдішні хижуни. Вона бачить, як вони за нею спозирають, уходжають, окружаючи її зразу здалека, мов ті рабівники9. А є між ними й гарні, є й багачі, але вона, Іваниха, жде все ще на щось ліпше, гідніше. Сама вже не знає, на кого ще жде, і через те мов заховує її немов інстинктивно для якогоєь ніби ангела-царевича, що має ще десь-звідкись прибути і забрати її від матері під свою щиру опіку.
Звідки мав би він прибути?
Не знає.
Ії серце ще не віщує.
Здолу, з її села — ні. Бо тут в долині вона знає вже всіх. Вже й кілька разів старостів виправляіла. Не до вподоби були їм. Ні матері, ні доньці. Але, може, он там з-за тої гори, куди ховається ріка, потужнівши… то, може, і сплавами він колись надїде.
Може…
Тому треба стерегти та доглядати Тетянку, щоб не подалася за нерівною собі парою.
Доглядає і пестить Іваниха Дубиха дівчину, дрижить і молиться о добру долю для неї.
Вона прийде.
Тетянка добра, милосердна і робуча — чому б і не наділив її за те господь доброю долею?
Аля добрих злої нема.
Живе Тетянка спокійно в матері, мов цвітка в зільнику. Не бачить і не чує багато. Особливо ж не бачить вона ніколи лиха. Не бачить навіть краси своєї, що всіх, що її глядять, мов те сонце, сліпить; хіба як над чистою водою похилиться — побачить себе. А там…