— Це правда, — відповіла вона задумчиво. — Іде головно о те, як властиво чоловік заховується супроти життя.
— Так від того залежить чимало. Я пересвідчився, що ще наймудріше заховуватися пасивно і дбати передусім о себе.
Її очі замиготіли.
— Значить, не бажати нічого, не давати нічого, бути недвижним, мов та багниста вода? — промовила з перелетним усміхом.
Він спаленів.
— Чому не бажати і не давати нічого? Я не думав так. Я думав, що все має свій час і наступає само собою. Прискорювати які-небудь події або об’яви — то нерозумно, і нема нічого поганішого і шкідливішого над передвчасні твори. Вони пригадують каліцтва. Моя філософія дише мужицтвом, — додав опісля глумливо, — не правда?
— Мужицтвом? О, ні — але малодушністю! — відповіла сумно. — Ждати! Боже мій, все, все лиш ждати! — Ці слова вимовила з якоюсь гіркою розпукою.
— Але ж ви чудні!
— Ждати! — перебила вона йому нетерпеливо і мов слідила чимраз далі за якоюсь думкою. — І чому? Ах, ми така низькодумаюча маса, що не вміє одушевлятися! Чи я не казала вже раз цього? Сотворити щось таке, що поривало би! Та маса з самого ожидання і невільничої податливості запала в нидіння. Чому в нас так мало гордості і відпорної сили, так мало наклону до величчя, так мало поривів до могучості? Чому, чому воно так?
— Не судіть заскоро, — відповів він живо, — тих, що в них не відзивається ще кров будучності. То не є ще ніяка сила і ніякий поступ!
— Я засуджую тих, що можуть більше зробити, як дбати про буденні цілі, або що служать лиш партіям. Чому не служити в спосіб гарний своїй вітчизні або хоч свому талантові? Але ми — ні! — повторила ще раз гірко, — ми не горді, ми наймити з природи і вміємо лиш жалітися! Ненавиджу тих, що лиш проливають сльози, як і тих, що не мають в собі тепла!
— Я також; але я маю в собі тепло.
Вона усміхнулася, а відтак задивилася на свої білі тонкі руки.
— І тому, що я тут у вас, треба і вам дізнатись про це тепло.
Це мало дзвеніти жартівливо, однак його лице змінило нараз свій вигляд, і він усміхнувся нервово-вимушеним сміхом.
Вона дивилася на його допитливо, майже неспокійно, але не обізвалася.
— Це, бачите, в тім річ, що я заручився…
Мовчанка.
Її лице побіліло і мов задеревіло, а уста стратили м’яку рухливість.
— Так?
І знов мовчанка, а опісля знов:
— Так! — Він вимовляє це зміненим нараз, майже поганим голосом, а погляд у його несміливий, здичілий. — З донькою мого шефа, адвоката Міллера. Знаєте, вона зветься Ванда.
— Ванда?
— Так. Адже ви її знаєте!
— Я не знаю… так… з виду!
І вона не має більше що казати. Не має зовсім нічого і не знає нічого.
Він блідий мов крейда, глядить на неї, як вона пересовує скоро перстені на пальцях, глядить на її довгі вії і як вона мовчить.
І ніби що ж там такого сталося, що не обзивається; нехай би лиш одним слівцем!.. Але куди вже їй до бесіди! Просто заніміла.
Що за страшенно дурна, упокоряюча хвилина! І вона мовчить якось дивно. В ній тремтить наглядно життя, сказав би-сь, і в найменшім пальчику нерви напружені до крайності, і з цілої її істоти рветься щось на волю, але уста мов поражені…
В яке огидне положення заліз він — ух! Перед ним лежала книжка, поезії Гейне. Ухопивши книжку, ухопив її без думки, і його очі спинилися на першім стишку:
Teurer Freund! Was soll es nutzen,
Stets das alte Lied zu leirn?
Willst du ewig brutend sitzen
Auf den alten Liebeseiern?
Ach! Das ist ein ewig Gattern,
Aus den Schalen kriechen Kuchlein,
Und sie piepsen und sie flattern,
Und du sperrst sie in ein Buchlein.[142]
Він верг книжку від себе і мов ожив в тій хвилині. На його находить щось, щось давнє, добре знайоме, щось, чого він не розбирав ніколи. Не яка думка, спомин, це щось зовсім інше. Це щось сильне, зухвале, горде, упряме, що перемагало його не раз при стрічі з нею і чому піддавався завсігди.
І на його устах з’явився нараз глумливий усміх. Він звертає голову в ту сторону кімнати, де Діана розтяглася знов до спання, і говорить голосом, мовби нічого не сталося:
— Діано, ти гарна звірюко, ходи сюди!
Саме в тій хвилі підвела і Наталка голову, її погляд величний, палаючий і острий заразом.
— Ви її любите? — спитала.
— Ах, адже вона прегарна собака!
— Ні, я думаю про вашу суджену…
Він звертається блискавицею до неї, і по його лиці розливається гарячий рум’янець. Опісля викривляє з погордою уста і мовить з притиском:
— Розуміється, що люблю її.
І він ненавидить її вже, і за то одно питання. Що за шалена, безлична відвага, питати його о це!
Він відчув, що між ним і нею вступило щось, щось важке, погане. Він спотикається на тім, і воно корить його і обурює проти неї, обурює страшенно. Воно сунеться на його, обхоплює його; він обтрясся би з того, затоптав би це! Воно гидке, нестерпиме і в його умі приймає вид пересвідчення, що вона має право ставити йому таке питання і що це питання доторкається сотень струн в його душі, і всі вони відзиваються негармонійними, прошибаючими звуками.