Про УКРЛІТ.ORG

Царівна

C. 52
Скачати текст твору: txt (973 КБ) pdf (640 КБ)

Calibri

-A A A+

— Тепер вже я не прощу тобі більше! — кричала тітка. — Не прощу, а й проклинаю! Ти, гадино, ти, невдячнице, геть з моїх очей! Ох, Леночко, що я все говорила!..

Я пішла.

— Забирай із собою і свої лахи, щоб не споганювали мені хати! — чула я ще за собою, а далі: — Гувернантка!..

* * *

Природу описувати — трудно, особливо нічний краєвид.

Я хотіла би нинішний вид буковинських гір задержати навіки в пам’яті, а передусім одну частину краєвиду. Високу, стрімку, густо порослу лісом гору, відділену від сусідньої гори глибоким вузьким яром. У тім яру все темно, однак я його знаю, він не страшний. По спадистих стінах його повиростали густо смереки і то вони здалека такі темні. Серединою між великим і дрібним камінням котиться потік. У мерехтячім світлі місяця блистить місцями, мов дзеркало. Тло, від котрого відбиваються гори — то синяво-сріблясте небо, засіяне зорями, ніжними миготячими зорями.

Понад стрімкою горою, що піднімається під те спокійне пишне склепіння, мов великанська піраміда, стоїть місяць, його фосфоричне сяйво немов уділяється вершками столітніх смерек, і ті наче тонуть у нім, — у нім і в прозоро-синявій мряці, що сповиває цілий ряд гір.

Далеко-широко розляглася глибока тишина, і все те: краєвид, місяць, мряки і місячне матове сяйво, пригадують собою дивні казки, переповнені смутком, щастям, сльозами, усміхом, пристрасною любов’ю, не відповідною до нинішніх часів.

В ту далечину, що наводить на душу тугу, полинув мій погляд.

Я мов олицетворений сум. Моєму сирітству нема пари. Болем прорита душа проливає сльози, а очі, сухі, широко створені, їли би той вид, що бачать. Я понесла би її, куди б і не зайшла, оцю батьківщину мою, гори мої, смерекові великани мої, їх красу і силу та могутню поезію їх. Вони одні не цуралися сироти, кормили її спрагнену душу своєю тихою німою красою, виплекали своєю вдачею характер у мені, нап’ятнували його своїм сумовито-тужливим п’ятном, тому я їх дитина…

А відтепер вже не буду їх бачити. Не почую ніколи поважного шемрання бору, сміху гірських потоків, що спішать буйно-свавільною ходою кудись далеко в незнані сторони, не підслухаю тихої розмови прастарих дерев, не буду любуватися ростом молодих; всього того вже не побачу ні в свято, ні в будні — ніколи, ніколи!

* * *

Я сиділа вечором при створенім вікні в кімнаті панни Марії, сперши голову в руки, і дивилася тупо в город перед себе, втомлена, сплакана. Саме перед хвилею повернула я з кладовища, де прощалася з бабунею і посадила якісь цвіти. Вже ніхто не загляне до неї, не обполе могили, вузенька стежечка до неї заросте густою травицею, а на широкім могильнім камені будуть вигріватися в ясних жарких днях холодні ящірки…

Так думала я і не могла вже плакати.

З-поміж дерев і корчів просунулася якась постать і звернулася до мого вікна; то був вуйко.

— Ти покидаєш нас, Наталонько! — промовив дрижачим, здавленим голосом. — Я цього не перенесу! Ото діждалася в мене раю «зозуленька» одинокої моєї сестри! — І, створивши широко рамена, пригорнув мене до грудей і розплакався.

— Останься, останься!

— Не можу, вуєчку!

— Сиротино ти моя бідна!

— Годі, вуйку!

— Коли б покійна бабуня те знала, обернулась би в гробі! — хлипав крізь сльози.

— Вона й так обернулась би, якби знала, яка я безталанна.

— Подумай, що ти йдеш між чужі люди!

— Я не йду просити милостині.

— Це на одно виходить.

— Я йду, щоб стати собі ціллю, вуйку!

— Мрії, моя рибко!

— Ні, правда, батеньку!

— Розбурхана уява, дитинко! — говорив, притискаючи мене раз по раз до себе.

— Свідома воля!

— О боже, боже! — зойкнув він.

— Слава богу, батеньку, не побивайтеся!..

— Ти не знаєш, що це значить іти між чужі люди, — сказав по хвилі.

— Чи я тут дома не жила між чужими людьми? — відповіла я. — А до того я не хочу вже до тих належати, над котрими добрі люди мусять і без любові мати милосердя.

Опісля просила я його, щоб задержав мене в пам’яті, любив і дальше, щоб від часу до часу писав і не забував тієї, що ще тільки його одного мала…

— Стережися, моя… моя дитинко! — перебив мені нараз несміливо. — Ти знаєш, перед ним… він також в Чернівцях. Не сходься з ним надто часто!

— Не бійтеся, вуйку! — відповіла я, усміхаючись гірко. — Ми, може, й не заговоримо до себе ніколи в житті, а не то, щоб він відвідував мене! — І я оповіла йому всю правду, і як ми розсталися. Він зчудувався дуже, а коли я попросила його, щоби об тім мовчав перед тіткою і іншими людьми, подав мені щиро руку. Заразом зробив мене уважною, що в Ч. має тітка багато добрих знайомих і що ті дістануть, певно, наказ пильнувати мене. — Тому бережись, моя рибчино, щоб тебе не втопили лихі язики, бо Ч. невелике місто…

Відтак наступило прощання.

Він плакав, мов дитина, а я успокоювала його. Я мусила йому обіцяти, що коли б мені й там не велося, то верну назад під його стріху — і вкінці він пішов, як прийшов, нишком, хильцем… Бідний вуйко!..

 
 
вгору