Про УКРЛІТ.ORG

Царівна

C. 42
Скачати текст твору: txt (973 КБ) pdf (640 КБ)

Calibri

-A A A+

Навкруги тихо, урочисто, саме так, якби все на час здержало віддих і ждало на щось святе. В таких хвилях молюся. Не словами, але серцем, душею молюся. Бажаю, щоби існуюча краса наповнила і моє серце, щоби стало чисте, прозоре, мов та імла, що десь-не-десь звисає ще над деревами!

Так молилась я, а в п’ять мінут пізніше перервав несамовитий звук дзвінків санок те урочисте ожидання, і я опинилася перед Лорденом…

— Оставте мене, оставте мене! — просила я, стривожена, коли ми осталися по раз другий самі, і він мене хотів цілувати.

— Чи таке доведення пристоїть судженій? — спитав він, усміхаючись насилу.

Я мовчала. Не знала, що сказати. Чула тільки в очах сльози і велике пригноблення так, що ледве волікла за собою ноги.

Він підійшов наново.

— Так я вам уже раз казала, тепер казала! — говорила я, не зводячи неспокійного погляду з його, щоб не скористав з тої хвилі.

— Я люблю соромливість, — сказав він, — вона украшає женщину, мов вінок з білого цвіту, однак все має свої границі. Я знаю, що роблю, в мене є на те права!

— Ні! — відповіла я хвилюючим, упрямим голосом.

— Ні! Ха-ха!

— Ні! Ті права не годяться з моїм серцем!

— Так! Гай, гай! Бач, як розфілософувалася! Врешті, нехай буде тепер твоя воля. Я знаю людську натуру; ти дикун, моя красуне… на часок, ха-ха, на часок!

О боже мій!..

І я його просила, щоб не чинив більше того, не цілував мене ніколи. Ніколи, коли я того не схочу. Я того не можу знести, ніяким чином, ні за що в світі! Чи він того не розуміє!

Ні, він того не розумів!

Я цілком прибита. Така стривожена, що трохи не скричу вголос, коли почую його за собою. А він собі з того жарти строїть, стаючи коло мене нечайно або сідаючи близько коло мене. Тітка і Лена сміються на ціле горло з мого страху, особливо тітка, аж за боки береться. А я не знаю, що в тім є смішного… Також накинувся па мене, для чого не ношу його перстеня. Сказала я йому, що завеликий. Тоді він намігся сам у правді переконатися і засунув мені перстень сам на палець! Гу, як я боялася його дотику! Як не люблю його рук! Довгі такі, ніжно виплекані, потрохи дрижачі — цілком такі, як він, як кігті які!.. Коли увійду до хати, то слідить все мовчки поглядом за мною; підкручуючи вуса, водить очима то сюди, то туди. Ох!

Тітка каже: говорив їй, що дуже мене любить і що дуже гордий на свій вибір, що його товариші будуть цілком «зафраповані»[67], побачивши в його таку. красу, і що він мов помолоднів…

Це неправда, що я його суджена! Не може бути правдою; я освободжуся від його! Ах! що нема нікого, хто би за мною вступився! Якби бабуня жила!.. Бабусенько ти моя золота, щира, вірна, поглянь, що зі мною діється! Глянь, чия маю бути, і на що ти мене викохала! Ти називала мене своїм ангелом. Пригадуєш собі? Вечорами, коли ми клалися на спочинок, ти оповідала, що дівчата мають бути чисті, як цвіт лелії, встидливі, мов голуби. Тоді ти називала мене своїм ангелом і лелією!..

Видиш ти тепер свою лелію? Видиш, хто має її зірвати? Або чи хто перед нею стане і заслонить її білу одіж перед брудними замахами!.. Дивись, бабусенько… дивись!

Я не хочу довше над своїм життям поетизувати. Лорден від’їхав. Він прибув, щоби умовитися, коли ладити весілля. Воно має відбутися під час вакацій, отже, за чотири-п’ять місяців, цілком тихо; і зараз другого дня маємо «ми» (ха-ха!) від’їхати. Я стояла під час тієї наради сперта об стіну і слідила за розмовою. З їх думками я не годилася; я відчувала, що не стану його жінкою. І я не стану нею! Нехай діється, що хоче, але життя свого не запропащу. Я хочу жити, але не так, щоб лише по світу волочитися! Ось що я рішилася вчинити. До часу вінчання винайду собі яке місце, значить: піду десь за товаришку[68], а відтак відмовлю Лорденові. А коли не найду місця… ні, про це не хочу й думати, це неможливо! Ах! але тут дома також годі оставатися! Врешті, я не дамся дальше гнобити!

* * *

Я сиділа при вікні і читала Фламмаріона «Бог у природі». Нині читала я ліниво. Проміж гарні, щирі думки автора вмішувалися мої приватні думки. Я думала над своїм рішенням наймитися за товаришку, над характером такого «становиська» в Порівнянні до моєї аж до хоробливості гордої, чутливої натури, над заняттям такої «товаришки», далі над моєю «ріднею», над Лорденом, над Орядином…

Надворі непогода.

Великий пластовець літає в гострім вітрі, б’є горстками об віконні шиби, мчиться то в один, то в другий бік, а вкінці укладається білесеньким покривалом всюди. Цілі громади кавок[69]злітаються звідкись, кружать то над одним, то другим деревом; сідаючи, чорніють на осніженім гіллі, мов малі демони, і колишуться недбало. Маленькі їх гострі очі аж іскряться зблизька. Одна усіла близько мого вікна, звернула свою чорно-синю головку до нього і, мов уражена моїм цікавим визиранням, вдарила люто крилами і відлетіла. На дорозі було пусто і лиш тільки один віз котився по цій. В мені забилося лячно серце: на возі сидів Орядин. На козлі коло візника лежав куферок подорожній. Отже, він від’їжджав. Куди? Пощо? З якої причини? Все те мінялося блискавкою в моїй голові, і мені стало жаль. Тим часом він переїжджав попри дім і, побачивши мене, поздоровив. Трохи згодом стало на дорозі знов глухо й пусто.

 
 
вгору