— Я поганий самолюб! — сказав. — Оповідаю вам бог зна що за себе і не бачу, що ось тут твориться. Ви би, може, й гуляли, якби… — Він не вспів докінчити речення. Перед нами з’явилася, наче вкопана, наче з землі виросла — тітка.
Один-однісінький погляд на її ледяні очі, на її лице з устами, згірдливо стисненими — і я спізнала, що вона у воєннім настрої. На вершку її високої, модної фризури[43] дрижали кінці стяжок фіолетового чепчика, що стирчали догори, а страусове перо, що по довгім відпочинку на дні її найдорожчої скрині опинилося цього вечора на такім «високім становиську», дрижало і хиталося сумно з причини надто енергічних рухів голови.
— Ти тут сидиш? — спитала холодно.
— Тут, тіточко.
— Ангажована?
— Ні…
— Прошу уважати мене за свого дансера! — вмішався чемно Орядин, склонившися передо мною. — Я сам в цій хвилі хотів просити вас о цього кадриля.
Тітка мов не добачувала його.
— На тобі Ленину мантильку і віднеси її до побічного салону або до гардеробу! — розказувала, випрямившись, мов свічка.
І я її надто добре зрозуміла.
Мене не гуляючої не смів ніхто бачити, а в товаристві Орядина не хотіла вона мене бачити. Те мусила я зрозуміти, а зрозумівши, мусила виконати її розказ, коли не хотіла викликати своєю впертістю гіркої бучі дома.
Красніючи з упокорення аж під волосся, я піднялася, щоб сповнити її приказ, але Орядин заступив мені дорогу.
— Невже ж би ви дійсно трудилися сама задля цеі дрібної справи? — обізвався, усміхаючися якось дивно. — Дайте мені! Я передам її якомусь слузі, щоб мав нагоду цього вечора сповнити свій лакейський обов’язок! Ми маємо прецінь танцювати!
У тітки заіскрилися очі, і вона підняла гордо голову.
— Ти чула, Наталко, що я говорила?
— Чула, тіточко, я йду.
— Підете самі? — звернувся Орядин до мене, й я налякалася його погляду. Його очі запалали наглим гнівом, а його смагляне лице поблідло.
— Я вернуся зараз, пане Орядин, — замітила я, відповідаючи йому благаючим поглядом. Нехай би вже мовчав!
— Ну, коли хочете самі віднести, так я вас проведу. — І, незважаючи на тітчину смішну, розказуючо-зарозумілу поставу, подав мені рам’я й, забравши від мене нещасне соrpus delicti[44], пішов зі мною. Вона осталася, мов скаменіла, на своїм місці. Я не оглядалася за нею. Але мені здавалося, що і всі прочі гості почули, так як я, слівце, що вона просичала: «Scan-da-los!»[45]
У великій притикаючій кімнаті було багато гостей. Деякі грали в карти, деякі в шахи, а інші знов балакали свобідно при скляночці.
В одній часті кімнати, коло великого, квітами заставленого вікна відкрив Орядин ще вільне місце, і майже незамічені пішли ми обоє туди. Мені підсунув він фотель, а сам притягнув для себе крісло.
Я не сідала. Відвернувшись до вікна, старалася опанувати зворушення, котре заволоділо мною так сильно, що я трохи не плакала. Ніколи не відчувала я так глибоко упокорення і зневаги, як цього вечора, і ніколи не боліло воно мене так сильно, як в цій хвилі!
— Чи ви боронитесь завсігди так? — спитав він, приступаючи ближче до мене і стараючись ухопити мій погляд.
Я не могла відповісти. Затявши зуби й силуючись здержати сльози, що тиснулися насильно в очі, я поступилася від нього за групу густих олеандрів, що стояли тут, немов жива стіна, та відлучали нас від прочих гостей, і втерла крадькома сльози.
Але він це вже замітив і зараз спинився біля мене.
— Ви плачете, — сказав зворушеним голосом. — Бачу, що це я виновником цілої пригоди, мені це страшно прикро!
Я заперечила мовчки головою.
— Ні? О, так, я ж це відчув! Вже з початку цього вечора відчув я. Мені це тим прикріше, що, стрінувши вас…
Він не докінчив речення. З невимовного жалю, що обгорнув мене нагло наново, немов могутня, довго здержувана хвиля, закрила я скоро лице руками так, як чинила це вже дитиною, коли мене сильний біль або смуток обгортав — і тихий, ледве чутний стогін вирвався крізь затиснені уста.
— І ви кажете, що ні? — промовив голосом, тремтячим від зворушення. — Але я знаю… успокойтеся! Прошу вас, успокойтеся!.. Цей раз, цей однісінький раз зробіть це для мене! — І він стягнув лагідно мої руки з лиця і притис їх щиро до уст. — Я вас прошу! Прошу вас так, як проситься того, кого любиться! Чуєте, кого любиться, любить!
Цього було забагато на одну хвилину. Він притягнув мене гарячим рухом до себе, і я мимовільно склонила лице на його груди.
Чи я плакала?
Я вже не знаю. Жалем, зворушенням і якимсь несказанно гарним, перемагаючим чуттям приголомшена, я майже не пам’яталася. Я знаю лише, що він гладив моє довге ненависне волосся лагідно-лагідно, мов мати, ніжною, люб’ячою рукою і що говорив тихим здавленим голосом якісь успокоюючі, добрі, а заразом — боже! — і чудно роздразнюючі слова. Слова, якими говориться до малих, пристрасно люблених дітей…
Опісля я почула край чола його уста, почула їх на руках, на волоссі; почула, як билося сильно його серце, відчула його зворушену душу — і я схаменулася. Обгорнена гарячою струєю сорому і переляку, я подалася взад, відвертаючи паленіюче лице в тінь, щоби не бачив!