Слабим усміхом грає сонце по пожовклій деревині парку і лісу, а тут і там ворушиться щось між листям тихим шелестом, неначеб самітня пташина вигребувала що гострими ніжками. Однак це лиш подув осіннього вітру. Всунувся поміж почервоніле листя дикого винограду — он там на білім мурі — і від часу до часу здіймає його в ритмічних рухах червоно-жовтою хоругов-кою; або знов обзивається шолопанням в поодиноких незамітних місцях.
Так осінню.
Він все тут.
Придрімує. Жде лиш відповідного часу, щоб іноді розгулятися злобним вихром і застелити за одну хвилину землю хаотичним взором різнородного опалого листя.
Всюди — де не глянути — воно впосліднє процвітає, немовби відчувало обмежену хвилину життя, і розкошує в барвах.
Там горить жовтим полум’ям між густо-зеленими смереками, …там блідніють зубчасті листки незнаної якоїсь заграничної деревини, … там розжеврілося дрібне листя ніжної берези, дрижачи неспокійно перед подихом закінчення, … а там опадає нечутно лагідним летом широке блідо-жовте листя сильного явора. Виживають до послідньої крапельки, пристроюючися все наново, на якесь дальше, і застою не знають ніякого…
…Здається, щось чигає за їх плечима.
Не бачать його, а відчувають.
У воздусі — холодними, напричуд ясними зоряними ночами — і днями, закутаними сивою імлою, лиш рідко коли просвіченими сонцем без тепла — а там і довгими сумерками надвечір’я.
Іменно довгими сумерками воно наближається.
Всього крок — і стане.
Блиск денного сонця його все ще здержує. І знов крок. Ще вода має розцвістися. Має стати прозора і чиста, якою не буває ніколи ні весною, ні літом, а лиш пізньою осінню. Ще й павутинка срібна не пірвалася дрижучою ниткою між гіллям в лісі. Ще день… і ще день, і аж відтак воно опиниться справді посеред всього…
Вітер здійметься остро пекучою струєю, розірве свавільно посліднє зісохле, безбарвне вже листя, стане мести зневажливо землю, а небо закутається в сірий смуток…
Прибране в білу одіж, з груддю, переповненою зимним віддихом, з срібною косою на плечах… так зближається воно.
Прилітає далеким запустілим полем.
Гуляє і стає.
Скликає чорне вороння і радить.
Де б і не процвітало опізнене зілля, нехай би навіть і чудотворне… що лиш раз в житті розцвітає… нехай би навіть і опівночі, не спостережене нічиїм оком,— воно опиниться і над ним і скошує…
Дзень… дзень…
Тому до послідньої краплини видобуває деревина силу з землі і перебирається в барви. З розкоші і жалю неначе горить і в листя виливає останню кров свою.
Вилляло, і пишається, і дразнить барвами окруження, і перешіптується потайним шелестом, непокоячи ним себе і других, а меланхолія всього окінченого укладається чимраз глибше на все, куди б і не глянути.
Меланхолія і ще щось…
За сонцем то все?
Ні. Не за сонцем.
Воно хоть звисока і здалека, а все усміхається однаковим своїм усміхом. Це меланхолія і жах перед тим, що настане. Холодним, закаменілим і мовчазним.
Перед бездушною тишиною, котрої і золота мушка не проб’є ніколи перед закінченням.
Тому грає і дрижить напівпомертвіле листя осінню
Бореться, і усміхається, і опирається тому із всієї сили. Обливається кров’ю і за себе, і за других і до останку надіється.
Надія це послідня, що їх покидає…
Так з дня на день.
Поки не стануть падати лагідним летом білі сніжини — не закриється ліс і все в білу мрію.
Тоді вже примкнуть очі — піддаються…
З далекого запустілого поля біжать враз з білими хмарами снігу змішані з острим вітром звуки страшної коси.
Дзень… дзень…
Чернівці, 1900 р.