УКРЛІТ.ORG — публічна електронна бібліотека української художньої літератури. КОБИЛЯНСЬКА ОЛЬГА Осінню Слабим усміхом грає сонце по пожовклій деревині парку і лісу, а тут і там ворушиться щось між листям тихим шелестом, неначеб самітня пташина вигребувала що гострими ніжками. Однак це лиш подув осіннього вітру. Всунувся поміж почервоніле листя дикого винограду — он там на білім мурі — і від часу до часу здіймає його в ритмічних рухах червоно-жовтою хоругов-кою; або знов обзивається шолопанням в поодиноких незамітних місцях. Так осінню. Він все тут. Придрімує. Жде лиш відповідного часу, щоб іноді розгулятися злобним вихром і застелити за одну хвилину землю хаотичним взором різнородного опалого листя. Всюди — де не глянути — воно впосліднє процвітає, немовби відчувало обмежену хвилину життя, і розкошує в барвах. Там горить жовтим полум’ям між густо-зеленими смереками, …там блідніють зубчасті листки незнаної якоїсь заграничної деревини, … там розжеврілося дрібне листя ніжної берези, дрижачи неспокійно перед подихом закінчення, … а там опадає нечутно лагідним летом широке блідо-жовте листя сильного явора. Виживають до послідньої крапельки, пристроюючися все наново, на якесь дальше, і застою не знають ніякого… …Здається, щось чигає за їх плечима. Не бачать його, а відчувають. У воздусі — холодними, напричуд ясними зоряними ночами — і днями, закутаними сивою імлою, лиш рідко коли просвіченими сонцем без тепла — а там і довгими сумерками надвечір’я. Іменно довгими сумерками воно наближається. Всього крок — і стане. Блиск денного сонця його все ще здержує. І знов крок. Ще вода має розцвістися. Має стати прозора і чиста, якою не буває ніколи ні весною, ні літом, а лиш пізньою осінню. Ще й павутинка срібна не пірвалася дрижучою ниткою між гіллям в лісі. Ще день… і ще день, і аж відтак воно опиниться справді посеред всього… Вітер здійметься остро пекучою струєю, розірве свавільно посліднє зісохле, безбарвне вже листя, стане мести зневажливо землю, а небо закутається в сірий смуток… Прибране в білу одіж, з груддю, переповненою зимним віддихом, з срібною косою на плечах… так зближається воно. Прилітає далеким запустілим полем. Гуляє і стає. Скликає чорне вороння і радить. Де б і не процвітало опізнене зілля, нехай би навіть і чудотворне… що лиш раз в житті розцвітає… нехай би навіть і опівночі, не спостережене нічиїм оком,— воно опиниться і над ним і скошує… Дзень… дзень… Тому до послідньої краплини видобуває деревина силу з землі і перебирається в барви. З розкоші і жалю неначе горить і в листя виливає останню кров свою. Вилляло, і пишається, і дразнить барвами окруження, і перешіптується потайним шелестом, непокоячи ним себе і других, а меланхолія всього окінченого укладається чимраз глибше на все, куди б і не глянути. Меланхолія і ще щось… За сонцем то все? Ні. Не за сонцем. Воно хоть звисока і здалека, а все усміхається однаковим своїм усміхом. Це меланхолія і жах перед тим, що настане. Холодним, закаменілим і мовчазним. Перед бездушною тишиною, котрої і золота мушка не проб’є ніколи перед закінченням. Тому грає і дрижить напівпомертвіле листя осінню Бореться, і усміхається, і опирається тому із всієї сили. Обливається кров’ю і за себе, і за других і до останку надіється. Надія це послідня, що їх покидає… Так з дня на день. Поки не стануть падати лагідним летом білі сніжини — не закриється ліс і все в білу мрію. Тоді вже примкнуть очі — піддаються… З далекого запустілого поля біжать враз з білими хмарами снігу змішані з острим вітром звуки страшної коси. Дзень… дзень… Чернівці, 1900 р. Постійна адреса: http://ukrlit.org/kobylianska_olha_yulianivna/osinniu