Нестор поглянув щиро бесідникові в очі й відгорнув якимось заклопотаним рухом волосся з чола.
«Мушу, Богдане, на мене ждуть обов’язки. А сестра як… хоче. Хоча… — додав, — по правді кажучи, мені було б наймиліше, наколи б і вона зо мною їхала».
Добродій Олесь думав, гладячи раз по раз гарною рукою свою плекану бороду.
«За вісім день, кажеш, мусиш?»
«І се твоє непохитне постановленвя?»
Нестор потакнув головою.
Добродій Олесь здвигнув плечима,
«Я б тобі пригадав, — сказав, — що для твоєї сестри було б ліпше, якби вона побула ще якийсь час у горах, як вертала в гаряче, порошне місто. На мою думку, вона ще реконвалесцентка. Подумай, якою поверне й стане перед своєю матір’ю. А до того жде її також праця. — Останні слова висказав якось несміливо й оминув погляд дівчини, немов боявся нагадувати, що її ждуть утяжливі лекції, якими заробляла на життя і причинялася також до удержання. — А й тобі, як сказав я, не завадить побути довше на гірськім воздусі. Кажеш, тебе жде велика прадя, а про свій фізичний стан не дбаєш ніколи. Розваж, Несторе! Під час пожежі напружувався ти надмірно. Це знаю я не лиш від панства Маріянів, але й від других, що були в той час там присутні й бачили тебе. Ти не силач. Від тої пригоди тобі сили не прибуло. Моїм обов’язком, як уже не більше, є подбати, щоб ти й твоя сестра виїхали відси не менше здорові, як (прибули. Тому прошу тебе, щоб від часу закінчення твоєї відпустки залишився ти ще хоч з кільканадцять день тут у горах, і. за той час був моїм гостем, однаково, чи за мешкував би в лісничівці, чи в моїй власній хаті. Якби не те, що досі був я такий зайнятий хоробою матері й клопотами поновного впорядкування своєї хати, був би ти вже про ту мою постанову довідався. Нині ти доторкнувся сеї оправи сам, і я тобі за це вдячний. Я маю надію, що за кілька день поліпшиться стан моєї матері остільки, що зможу забрати її вже в свою хату, і тоді запанує в ліснйчівці давній супокій і свобода. Застановись над моєю просьбою, Несторе».
Молодий чоловік помовчав хвилину, а потім похитав головою.
«Ти зробив рахунок без господаря, Богдане, — сказав. — Нехай би й які там шляхетні мотиви спонукали тебе до того проекту, але прийняти його я в жоден спосіб не годен. Щодо моєї сестри, то вона, коли хоче, нехай остається у пані Міллер, але я один мушу за вісім день вертати. На протязі тих трьох тижнів, що я тут перебув, я скріпився більше, як навіть сподівався. Навіть і кашель уступив по більшій часті, і я чую, що можу хоч би й подвійну працю взяти на себе».
«Що я тобі ще рішуче відраджую. Ти не так скріпивсь, як повинен», закинув тут добродій Олесь.
«Радо прийняв би я твоє предложения іншим разом, Богдане… Однак цього літа не годен се вчинити. А щодо моєї незначної помочі при пожежі, то ти переоцінюєш її. Кожний інший на моїм місці був би те саме вчинив, і про якісь «обов’язки» проти нас ти навіть не згадуй, бо тим справляєш мені прикрість. Залиши доторкатись сеї справи. Ти не настроїш мене інакше, як настроєний я тепер».
«А я поїду з тобою, Несторе! — обізвалася тут.Маня, що заховувалася досі спокійно. — За вісім день побуту й супочинку в ліснім воздусі і неперериваного сну я наберу давніх сил. Ваші сумніви щодо мого фізичного стану, пане Олесь, — додала, звертаючись до нього, — цілком безпідставні. Навіть це, — додала й указала на пов’язку кругом голови, — ношу я більше на бажання мого окружения, як з справдішньої потреби. Мені вже нічого не хибує! — І сказавши це, вона, мов на доказ своїх сил, встала й, отворивши нараз широко обійми, майже блискавкою підняла брата одробину вгору й поставила назад. — Бачите, пане Олесь?» сказала відтак, віддихаючи глибше, і всміхнулась через плечі до нього, що витріщився перелякано на неї.
«Дійсно, — обізвався добродій Олесь з гірким відтінком у голосі. — Ви готові цей experiment[70] ще й на кім іншім повторити, щоб лиш свою постанову, як і брат, перетерти. Чому ні? Але вам це все не поможе. Доктор Роттер нехай рішить. Він буде в тій справі компетентніший, як я. Я, як бачу, не вдію нічого. Мужик проти аристократів безсильний. Для них знайдеться в кожнім разі задня хвірточка, через котру вони перед ним вивинуться. Я це відчуваю. Йому остається" лише пересвідчення, що він проти них довжником, і що до сплачення свого довгу не подасть йому жодне з них помічної руки. його матір і майно вирвали з пожежі, а особисті його почування відносно тої цілої події їм байдужі. З ними нехай справляється він сам».
Наступила хвиля мовчання. Тяжкого, напруженого мовчання. А однак його слова, висказані з поважним, майже понурим супокоєм, викликали дивні наслідки. Брат і сестра поглянули на себе, і коли лице дівчини покрилось блідістю, обізвався Нестор:
«Коли ти, Богдане, з цеї сторони береш цю оправу, то помиляєшся сильно. Не якою-небудь поверховною забаганкою є моя постанова скорішого від’їзду, а поважною річчю. До того примушений я працею, котра, як і сам знаєш, робить нас часто-густо невільниками. Крім того, вимагають того від мене й особисті причини, про котрі тепер говорити річ зайва. Все те разом вимагає від мене подвійної пильності та відречення хоч би й найменшої особистої свободи. Коли моя сестра хоче товаришити мені, то робить це без впливу з моєї сторони. Та все ж таки я обіцяю тобі розважити ще раз твою просьбу й буду старатись вдоволити її хоч почасти».