* * *

По прочитанню, я всміхнувся насилу.

— Цікава дівчинаї — сказав. — Ось який з неї критик! Хто б був того по ній сподівався?

— Це все дитинство, — сказав молодий чоловік, ігноруючи ділком послідню сторону листа. — Але скажіть самі, чи можна пускати таку дитину, бо такою вона в моїх очах ще і є, в життя на самостійність?

— Ніколи, — відповів я твердо, аж сам свого голосу злякався.

— Я знав, що й ви будете тої думки, — сказав він. — Одначе що сказав би, на вашу гадку, старий професор на оце письмо? — спитав він далі.

— Скільки я його знаю, — відповів я, — він реагував би на нього, бо воно надто цікаве й зраджує цілковито чисту Душу.

— І я тої думки. І хоч би я цього письма ніколи не вислав, я все ж таки хотів з вами про цю справу поговорити. Старша сестра зайнята своїм нареченим і віном, родичі й прочі в хаті про це не знають; а вона з таким довір’ям вложила це письмо цими днями в мої руки з просьбою, щоб я його до нього вислав, мимо того, що я їй рішуче заявив, що цей крок з її сторони майже ненормальний, що треба мені їй конче щось сказати. Вона від свого постановлення не відступає.

Я поглянув понуро на нього.

— Чей же ви не сімнадцятилітня Маня, щоб взагалі й думки до такого поступування допустити, поминувши таку божевільну ідею взагалі зреалізувати, — відповів я строго.

— Хіба ж я за те? — спалахнув він. — Я лиш у колізії[16], чим дівчину до тої міри зайняти, щоб свій план — здобувати фахові студії — взагалі цілком закинула. Вона так зжилася з тією думкою, що наколи не зреалізує її хоч почасти, розхорується. Ось до яких консеквенцій доводить її жива фантазія й надвишка енергії. Маня ініелігентна і а небуденна й готова побороти всі перепони, що ставились би їй на дорозі, наколи б лиш мала дозвіл батька й сяке-таке матеріальне удержання за границею забезпечене. Хто знає… — додав відтак по хвилі задумчиво, — котрий шлях для неї ліпший. Шукати долі поза домом у науці чи в традиційних границях, в дотеперішнім занятті жінки і її природній задачі?.. Вона до одного й до другого здатна.

— Про те не сумніваюсь, — відповів я. — Найкраща забез-пека жінки від всякої недолі — це матеріальна. Коли пустити її в світ, вона сама себе знищить, її вдача й чуття нанесуть їй багато горя. Старайтесь забезпечити її хоч почасти матеріально… а там… — І я урвав.

Він не відповів, але глянув на мене таким поглядом, що виразно сказав: «Ми те знаємо… але поки що…»"

— А щоб уже зайняти її чим інтенсивніше, то нехай віддасться музиці, як її сестра, — обізвався я наново.

— Вона займається нею. Але це не вистарчає їй цілком, — відповів він. — Вона хоче щось більше. Впрочім, до консерваторії також не піде, на те треба також більше засобів. Батько взагалі з хати не конче похочує дати її, а тепер, коли старша сестра віддається, не вчинив би цього за жодну ціну, любить її безгранично. Хотів би, щоб усі діти сиділи гуртом коло нього, за винятком нас, старших синів. Дівчатами, говорить, він не журиться. Чув я лиш недавно, як казав, що мусить для Мані шмат землі закупити, щоб його на всякі випадки мала, але чи зробить це, я не знаю. Мені одному розходиться о те,шоб її чимсь сильним заняти. Коли б хоч влюбилася, нещасна, то, може, й покинула б свій план.

Я спаленів на його слова, а далі, усміхаючись, вимушено кликнув:

— То посадіть її на коня і нехай верхом їздить. Вкоротці запалиться так до того, що свій план, хоч би й за старого вченого вийти, покине!

Молодий чоловік витріщився зчудовано на мене, а далі усміхнувся й собі й відповів:

— Це не без смислу, що ви кажете. Але поки що пождім ще… Я попробую намовити її віддатися краще одній лиш музиці. В неї гарний талант. Попри те нехай читає і вчиться й здобуває освіту на власну руку… А там… побачимо, що дасться зробити.

— Це слушне, що ви кажете, — відповів я, чогось успокоений, неначеб тим словом поклав свій патент на долю цеї молодої незвичайної дівчини.

Він же сам більше про це не обзивався, а далі ми й розійшлися.

* * *

Вдома вечором на самоті я ще раз прочитав листа. Ось і скритикувала мене! Зарозумілий я, і старосвітський, і п’ятна свойого я люблю на все класти, і перед формами клонюся більше, як треба, і мороз наводжу на людей, і господь знає, чим ще прогрішаюсь… такий я! Гей, Маню, Маню, не добре скінчиться наша приязнь! А хто побідить?

Не відчуваєш ти?

Я не відчуваю.

* * *

Це було рано.

Всюди панувала ще поранкова тишина. Я вибравсь, як не раз уже, на ранній прохід на найближчу гору в ліс. Мряки, що підіймалися вже з гір і лісів, мов позачіплювалися там у польоті під небеса, розпливаючися тужливо в пораннім сонці.

Поранкові проходи на гори в ліс — це була найкраща часть мойого побуту літом у родичів. Ідеш отак рано, як у місті ще неповорушно, і купаєшся в чистім неповорушнім воздусі.

Опинившися відтак уже десь високо на горі і глибоко в лісі, станеш, розглянешся — і слухаєш.