Я приглядався спокійно до його ловлі, скорим, зручним, і тут і там знов майже комічним рухам, не можучи здержатися, щоб не розсміятися з нього вголос. Часом він також сміявся… але це був напівголосний, трохи замкнений у собі сміх, яким, як кажуть, сміються великі розважні уми.

— Здається, в тих великих збиточних мухах бачиш ти в тій хвилі очима твоєї уявя панну Наталю… — кликнув я до молодого товариша.

Він не обзивався, роблячи замість відповіді рух, щоб я ради бога мовчав, не займав його…

— Не вловиш Наталки! — кликнув я за якийсь час жартівливо, коли показалося, що його заходи оказались даремні.

— Спіймаю, — відкликнув, нахиляючись з капелюхом у руці знов над водою…

— Залиши! — сказав я знов. — Ходи, припічни. Дедалі треба нам додому вертати.

— Я мушу! — відкликнув він, не вертаючи навіть за мною голови.

— Ага, малий Нестор! — обізвався я знов. — Ну, лови здоров, як хочеш. А я волію за той час придивлятися потокові, як він невтомимо переливається через каміння і тут і там запінюється.

Надворі стояло пишне, сонячною спекою переткане полуднє. Сосни розпарились, а небо сіяло такою синьою ясністю, що годі було й очима на нього звести. А округи тишина. Так якийсь час. Нараз скорий блискавичний рух Нестора, а в слідуючій хвилі по тім і тріумфуючий оклик:

— Маю! Вже маю її, Богдане! Бачиш?

І цілий зіпрілий, аж почервонівши з напруження й спеки, ніс зловлену за крильця велику з синіми крильцями муху — «Наталку».

Станув близько коло мене й придивлявся їй поважно.

— Дивно… — обізвався по хвилині мовчання. — По-німецьки називають її Wasserjungfrau [55].

— Я ж казав, Несторе, «муха Наталка», — зачепив я його знов. Він не зважав на те й замість всього спитав:

— А ти не хочеш жодної вловити?

— Ні, Несторе. Моя прийде сама до мене.

— Чи ти такий певний того?

— Так пророчить мені мій мужицький інстинкт, ідучи рівною простою дорогою здорового розуму.

Нараз, цілком несподівано, пустив він стрикізку на волю.

— Ходім, — звернувся він до мене.

— Нащо ти пустив Наталку на волю?

— Нехай радується життям. Я передусім хотів її лиш здобути, — відповів він.

— Ага! Так вимагає лицарська жилка аристократа. А я ні, Несторе. Мужик заховується все більш пасивно. Де вже нам у парі йти. Але ходім!

— Ходім!

III

(Пізніше).

Манині протектори й колишні хлібодавці панство Маріяни перебувають тут уже більше тижня, а з ними й під їх опікою панна Наталя Ливенко. Всі мешкають в домі, де мешкали колись Обринські. Я, хоча в Ч. не стикався з жіночою частю сеї родини, знав добродія Маріяна з кав’ярні, чоловіка знаного з своєї чесноти, добродушності, простоти й одвертості в бесіді. Тут мусив я зі взгляду на бажання матері познайомитися лиш «з ними одними» і зложити їм, як найближчий сусіда, візит.

Саме вчора був я там по раз другий, — і признаю одверто, не жалкував того. Це люди інтелігентні, поважні, і кращого та спокійнішого «сусідства», як вони, не могли ми собі цього літа. бажати.

Між іншим, говорено там і про Маню Обринську. Говорено мов про рідну доньку. Коли я спімнув, що панство Обринські були за життя батька мого нашими кількалітніми мешканцями оцеї от самої «вілли», пані Маріян чимало зчудувалася.

— Чи справді? — спитала. — Сама панна Обринська ще досі про те не згадувала.

— Не споминала, — пояснив я наугад, — бо в тому помешканні помер її батько, а через те воно їй, може, тепер прикрий спомин, й вона заховалась у «лісничівку».

— А я іншої думки. Панна Обринська спровадилася в «ліс-ничівку», бо відти, як чую, ближче до лісу й до нас. А більше, може, ще й через те, що її брат, др. Обринський, потребує до. своїх студій супокою. Там дуже мило’, стільки старезних дерев і смерек коло хати, що, вийшовши лиш з хати, вступаєш між смереки, мов у ліс. Я якраз нині відвідувала панну Маню й пізнала ту її знайому й приятельку її матері, пані Міллер.

— Давнішніми літами любила панна Обринська противну гору й ліс, он ту за нашими садами й за рікою, куди діставалась найскоріше, переходячи ріку довгою кладкою, що й нині знаходиться на тому місці, розуміється все відновлювана, — сказав я. — Самими сонячними поранками забігала вона на гору і в ліс. Одного разу ми навіть мало що не порізнилися, коли стрінулися на тій кладці одне проти другого, й жодне не хотіло завернутись, уважаючи це за пониження своєї особи…

Пані Маріян розсміялася.

— І як скінчилося? Хто уступив кому з кладки?

— Ніхто.

— Як то? — спитала пані Маріян.

— Панна Обринська була б, може, готова і в воду скочити, щоб лиш не уступити мені в тодішній хвилі. Але я…

— Але ви? — зацікавилась жінка, і її очі спочили з нетаєним заінтересуванням на мені.

— Що я міг зробити? Взяв такого мотиля, яким була тоді панна Обринська, на руки й поставив позад себе на кладку, щоб могла, не повертаючись, піти свобідно дальше своєю дорогою додому, а я знов своєю.