Вона ще трохи виросла, і її стать гармонійна й принадна… Але ба! Кого вона має? Кого може мати вбога немолода вже дівчина?
Ні. Вона має свого Нестора. Невинного молодого брата — мислителя, мужеську мімозу, а твердого, як камінь. Він — її оборонець і приятель. Його вона собі виховала, і він її сторож.
* * *
Лист пані Міллер до своєї приятельки, пані Обринської:
«Високоповажна моя пані Обринськаї
Вже стільки днів уплинуло від приїзду доньки вашої Мані, а моєї улюбленої колишньої учениці, що аж прикро мені, що досі я ще не повідомила вас про її тутешнє життя-буття. Гаразд, що вислали ви її трохи в гори, гаразд, що прибуває й Нестор. Та коли властиво приїжджає він? Маня визирає його чи не щодня. Щодо неї самої (саме тепер нема її вдома), то в моїх очах, від часу як не бачила я її (від посліднього мого побуту в вас), вона. все ще та давня Маня, з своїм пишним сміхом, коли сміється, і з тими очима, що пригадують її матір. Одначе щодо душі її, я не доглянула ще до дна її. Вона зачиняється. Говорить і розказує про всяку всячину, про що б і не запитала я, а про своє нутро ані слова. Писали-сьте мені свого часу, дорога приятелько, що вона відкинула добру партію, і що не знаєте, що властиво має вона за плани з своєю особою на дальше. Щодо мене, моя дорога пані, то я знаю лиш одно, хоч те одно — відгадує сама моя власна душа, бо сама вона, як кажу, не говорить нічого. А це те: ваша Маня не забула Богдана Олеся й досі. А чи добре це, що вони будуть тут хоч і не зчаста бачитись, я не знаю, особливо — щодо її особи. Богдан усе ще той сам гарний і поважний мужчина, і все ще, як мені здається, цікавиться нею. Але щоб його мати, та горда матеріалістка, хоч трохи, хоч би на старість змінилася — того не окажу. Як колись, показує вона себе й тепер у дорогих матеріях, мірить убожчого від голови до ніг, носить свої дорогоцінності з пихою, наставляючи по можності кожному украшені перснями руки до поцілунку. Десь бачилася я з нею раз припадково під час повороту з церкви, але маю доста. Подалася трохи й колишня пишна постать, — зраджує, що життя не доторкалось усе і її лише самими ніжними руками. Та що з того! В ній і тепер ще повно егоїзму й фальшу, яким дотикала болючо не одну душу коло себе, мучила не один раз окружения своє, а власного свого мужа до розпуки допроваджувала!
Вітаючися та перебалакуючи по щирості (бодай з моєї сторони), я сказала до неї між іншим жартом:
«Хоч би цього року, пані, були ви нам синову привезли в гори й представили. А то все самі прибуваєте вдвійку з сином. Чи справді не гадає пан Богдан одружитися? До нас доходили одного разу слухи, що він жениться!» так сказала я. Одначе, господи, що сказала я таке, що вона так на мене витріщилася? Аж почервоніла.
«Мій син не ожениться без рахунку, як би це хто думав, — відповіла. — Мій син свою матір поважає. Як найдеться така дівчина, що догодить мені і йому під кожним взглядом… себто як припаде нам обом до вподоби, я дам дозвіл на женячку, а як ні, він дасть собі й без жінки раду. Слава богу, досі мама його в себе зле не держала. Чи не здоров він, чи не на становиську? Життя йому не рай? Доки життя мого, йому все так буде. А слава богу, я ще чуюсь сильна й при здоров’ї, отже, буду його дозирати ліпше, як жінка. Нехай не журиться ніхто моїм Богданом, коли сама я не журюся. А як хто буде ним надто цікавитися, то ви розповіджте це всім: нехай собі ніхто не робить на нього непотрібних надій!!.»
«Бідна Маня, бідний Богдан, оцю гору ви не перейдете», подумала я тоді, і ця думка мене не покидає.
Ось і стільки, що могло б вас на колишню тему «Маня й Богдан» на хівилину-дві зайняти. Що Богдан, може, все-таки іншої гадки, як його мати, нехай послужить за доказ те, що оногди відвідував Маню.
Правда, все те, про що розмовляв вія з нею, мані невідоме, але знаю лиш те, що коли по його відході я зайшла до Мані, вона сиділа, низько схилена над якимсь шитвом, і видалась мені надто поважна.
«Що, Манусю, — спитала я її, погладивши її ніжно по волоссю. — Пішов ваш гість?»
«Пішов, пані Міллер», відповіла і, взявши мене нагло за руку, поцілувала її. Це було в неї щось незвичайне. Вона подібного ніколи не робить.
«Чи був Богдан проти тебе добрий?» опитала я і тут же пожалувала своїх слів.
«Добрий, — відповіла вона. — Повісив ваш образ, пані».
«А далі?»
«Нічого. Хіба що сказав між іншим, що можна навіть і любов ворога здобути».
«Можна, донько…» відповіла я й погладила її, як перше.
Вона не обзивалась більше. Лиш по якійсь хвилині сказала:
«Він, здається, той сам, що був… і… гарний, пані Міллер…
Гарний і, здається, як його батько — добрий…»
Вона схилилася наново над шитвом, а її брови зморщились, неначе відчували фізичний біль — і мовчала. Я відчула, цю з його сторони запало щось роздразнююче в її душу, але що це було, я не знала.
По упливі якогось часу, під час котрого жодне з нас не заговорило, обізвалась я.
«Пощо ти, Маню, приближалась взагалі до пані Олесевої на двірці?»