— Шкода, Богдане, — закинув він і, як я, вмовк. А по хвилі, мов ясновидець, додав: — Ти оженишся. Ти молодий! Я усміхнувся з відтінком гіркості.
— Здається, в цьому ти помиляєшся, Несторе. Я був молодий, але саме тоді мусив я в собі свою молодість і зворушення, які приводила вона з собою, задавлювати. Тепер ледве чи. міг би я знов подібно почувати. Хоча я не таю того, це вчинило б мене щасливим, і я ані на хвилину не соромився би того почуття.
* * *
Хата моя гарна, тиха, а все-таки, коли іноді згадаю минувшість, збирає мене туга й бажання перенести щось з минувшості в оцю теперішню свою хату.
Кожним разом, як бачуся з Нестором, а це трапляється тепер чимраз частіше, я мов буджуся з якогось стану, в котрий я ніби засудив себе сам, а не маю сили з нього видобутися. Вчора зайшов я до театру купити собі білет на Гергарта Гауптмана «Затоплений дзвін» і застав уже біля каси чималий гурт. Я, високорослий, і станувши поза перший гурток, — жду. Знаю, незадовго прийде черга й на мене. .Ждучи, чув я, як за хвилину прибільшився позад мене новий гурток. Я оглянувся. За мною стиснулось кілька молодих мужчин, пань і дівчат, а між ними побачив я нараз несподівано її. Вона також тут ждала.
Наші очі стрінулись і ніби в ту саму мить мов сховались у себе. Вона, змішана, подалась відступити, ніби усунутись з моїх очей, але я замість того простягнув до неї (не відвертаючися навіть цілком від каси) спокійно руку й сказав:
— Позвольте, пані, я вам візьму білет. Як бачите, сьогодні знов натиск. Змучитесь довгим стоянням.
І говорячи це, я держав усе ще простягнену руку до неї. Вона хвилину, як бачив я, вагалась, боролась, а остаточно витягнула з муфа[39] портмонетку. І на хвилину малу, мов дрібна, дрижача з переполоху пташка, спочила її мала, в рукавичку одіта рука в моїй правій.
— Прошу ложу, як можливо, з лівої сторони, — промовили її уста. І сказавши це, вона при тих словах знов сховала очі. Я відвернувся від неї до каси.
По кількох хвилинах я стояв коло неї й передавав білет.
— Це не для мене, — мов оправдувалась, неначеб ми щойно вчора розійшлись, і між нами не було «забуття» й «розлуки», чи не навіки.
— Нічого, — сказав я, усміхаючись, а в душі радуючись глибоким рум’янцем, що покрив так нагло її лице, це, як бачив я тепер зблизька, майже нічим не змінене лице.
— Дякую, — сказала вона, засуваючи спішно в свій зарукавник білет, і вклоняючись мені, повна поваги, обернулася до відходу.
Я прилучився до неї.
— Не так, панно Маню! — задержав я її, зсуваючи без вагання її малу руку лагідно з клямки тяжких скляних входових дверей. — Так я не хочу з вами розійтись. Чи за свою ввічливість не заслужив я від вас більше, крім одного слова подяки? — спитав я.
Вона поглянула на мене дивними своїми молодими очима, й її уста мов не могли розтулитись на слово.
— Як там, панно Маню? — налягав я, схиляючись над нею. — Чи колишній знайомий ваш Богдан Олесь затерся цілком у пам’яті Мані Обринської?
Вона дивилась хвилину безпомічними очима на мене, а врешті обізвалася:
— Ви жартуєте, ласкавий пане. Маня Обринська Богдана Олеся не забула, але настільки в життєвій школі вирозуміла, щоб знати доволі, що не все з минувшини переноситься й на будуче! — І кланяючися поважно, отворила з напруженням тяжкі скляні входові двері, котрі в тій же самій хвилі, вириваючись з її рук, зачинились назад, вимагаючи більшої сиди, як її. Я, отворивши їх без слова, придержав їх за нею так довго, поки не вийшла. Надворі бачив я, що на неї ждав екіпаж, очевидно панства Маріянів, і в нім сиділа її колишня учениця з матір’ю й вижидала її.
Отже, все ще та сама. Трохи, як здається, притомлена життям, освідомлена більше буденщиною, але зрештою чи не все та сама.
Вона «не переносить минувшість у будуче!» сказала. Значить, я — вже не той для неї тепер, що колись. Га, очевидно! Прецінь лиш що не сказала, інтонацією голосу не сказала:
«Ви, пане Олесь, не могли в нічім змінитись, ваша мати також — ні. До того ви вищий урядовець, а я Маня Обринська», і пішла.
Маня Обринська!
Я понизився. Відчуваю ясно й виразно, що глупо понизився. Хоч би на хвилину відчула вона, що зробила мені собою прикрість, хоч би на хвилину! Але де! Одначе я ще її десь колись на хвилину подиблю. Ще колись я діткнусь, захоплю ту душу, що мов за залізні двері зачинилася, — і не дбає. Ще колись вони відчиняться.
* * *
Май — весна.
Мати вибирається чи не на ціле літо в давню батьківщину, в гори в К., щоб освіжитись свіжим повітрям, поглянути власними очима знов на батьковий гріб і зайнятись на час «газдівством» в давній хаті. Тітка, що там живе від нашого від’їзду, виїжджає на довше до своєї замужньої доньки, а я правдоподібно прилучусь також до матері. Довго я там не видержу. Але бодай на шість тижнів треба буде виїхати. Відітхну в гірськім повітрі, понаписую дещо, а відтак назад до своєї тутешньої хати або над море.