— Він не був великий, — обізвався врешті.

— Тим менша шкода, — потішив я й усміхнувся.

— Але я хотів його бачити, приглянутись йому цілком зблизька.

— А я тобі перешкодив. Правда? — питав я і вдивився в його дитинне лице й дуже гарно закроєні її уста. Він не відповів. По ньому було видно, що не хотів заперечувати моїм словам, але не хотів і признати.

— Може, вже й не побачу більше такого, — сказав, ніби вибачаючись. — А цей був такий дрібнесенький… а такого ще я не бачив, шкода.

— Правда, то велика шкода, — відповів я з уданою повагою. — Що ж робити? Не одного шкода. Ще будеш їх бачити досить, поки покінчиш школи. А тепер скажи… коли вертає твоя сестра Маня?

— Маня? — (І знов той гарний задуманий погляд).

— Маня, хлопче… сестриця твоя.

— Маня верне… вже, може, незадовго.

— Сама?

— Я не знаю. Я лиш хочу, щоби вона вже швидко вернула, — відповів він.

— А то чому?

— Бо вона мені помагає в науці. Братів нема… а я часом не знаю, як виробляти математичні задачі. А вона. мені часом показувала… Але… я б і так хотів, щоб вона вже вернула.

— Любиш її?

Він усміхнувся мило.

— Люблю, — відповів щиро, схиливши по свойому звичаєві головку в один бік.

— Отже, бачиш. А пан Янко не приїде?

— Не знаю. Але вона приїде. На суботу маю я мати математичну задачу.

— Трудна?

— Я пробував зараз, як професор завдав, і трудна. Але потім я її виробив.

Я усміхнувся.

— Ти, бачу, жвавий хлопець. Але… — додав я, — як ще колись трапиться тобі така, що не зможеш її і «потім» виробити, то прийди до мене. Я тобі поможу.

Він заперечив головою.

— Що ж, не хочеш?

— Я її може прецінь сам вироблю, — відповів.

— То й добре, — відказав я. — А до сестри не пишеш?

— Лиш раз писав. Але сьогодні, може й зараз, буду писати.

— Лист?

Він заперечив головою.

— Що ж?

— Щоденник, — відповів таким наголосом, неначеб я мав про те вже знати. Я зчудувався.

— Щоденник, ти?.. Хто це тебе навчив?

— Маня. Але я щоднини не маю писати, лише тоді, як щось маю до записування. Ви не знаєте?

— Ні, товаришу, не знаю. А що ти сьогодні, наприклад, запишеш?

Він поглянув на мене, заклопотаний… а я, відгадавши його дитячі думки, сказав:

— Про павучка?

Він спустив очі вдолину й мовчав. «Чисто Манина вдача», подумав я.

— А про мене запишеш що коли? Він почервонів.

— Як прийду до вас з математичною задачею, то тоді запишу. А тепер…

— Тепер ні. Я розумію, — відповів я, усміхаючись. — Отже, гляди, приходь. Все одно, чи я тобі поможу в задачі, чи… Маня… ти приходь…

Я подав йому через штахети руку, котрої він несміливо доторкнувся, а відтак відбіг…

* * *

Через три тижні нічого, крім дощу, мряки й сухої притуплюючої урядової праці. Хоча я й переходжу щодня по чотири рази попри дім Обринських, про неї я нічого не знаю. Вернула? Ні? Не знаю. Навіть малого Нестора не бачу. Мабуть, ходить пильно до школи, а вернувши, поринає в своїх задачах, щоб їх самому виробити, — і його не бачу. Ба ні, раз таки бачив. З підкоченими аж по коліна шароваїрками — я бачив його, вертаючи додому в обідню пору, як ходив у саду в високій траві босоногий, і шукав чи не за яблуками. Коли я поздоровив його з дороги, він став і дивився за мною, мов хотів щось мені сказати, а відтак, не. рішившись, не сказав нічого. Отже, й він ні.

Сьогодні третя днина, що дощу нема, небо одяглеся синявою, а сонце аж припікає, дарма, що кінець вересня. Вернувшись з проходу в лісі, де щохвилі мусив лицем стрічатись з павутиною, що простягалася від смереки до смереки, я кинувся в своїй кімнаті на софу й лежав, випочиваючи… Не довго лежав я так, коли оце чую під одвертими вікнами моєї кімнати, в зільниіку, голос матері.

— Що ти тут шукаєш, хлопче? — питала когось. — Загубив що, чи що? І куди ти перейшов? Чи не через штахети?

— Через штахети, — відповів на моє превелике здивування голос Нестора.

— Так, я добре відгадала. Та стережись, щоб я тебе більше тут не бачила. Коли що будеш потребувати… то знай, дорога до нас через хвіртку, а не штахетами передрапуватись. Розумієш?

Мовчання.

— А тепер іди!

— Я до пана Олеся… — обізвавсь знову голос малого. І тепер, схопившися, я став на рівні ноги. В першій хвилі хотів я через вікно до нього вихилитись, але, обміркувавши, що краще побалакати з хлопчиною на самоті, я здержався, подаючись на хвильку назад від вікна, тим більше, що слова й інтонація голосу моєї матері, які зачув я саме в тій хвилі, заставили мене мимоволі перебрати роль підслухуючого.

— Чого тобі до пана Олеся? Може, по цвіти для твоєї сестри? — говорила вона з роздразнюючою гостротою. — Цвітів нема.

— Я не по цвіти, я… до пана Олеся… — відчувся шовковий дитячий голос у відповідь.

— По цвіти, кажу, — наставала мати на своїм. — Не вмієш говорити? Та все одно, що скажеш, я знаю, чого ти прийшов.

Мого сина нема вдома, іди!