Слухай, Богдане… — додав поважно, мов мав у слідуючій хвилі сповістити тайну, — спускається… майже незамітною павутиною нараз переді мною на чистий папір невеликий павук. І став. «Омен», подумав я, і мені пригадалась… хвиля перед нашим виїздом у «Чортовий млин» цього літа… Тоді… спустився переді мною… також «омен»… заколюючи муху й… добре віщував. Ви бачили його всі. Ти, Маня й пані Міллер. Але лихою ознакою був він лише для мене. Так і нині. Побачивши його перед собою, я подумав, що оце мене не мине якась нова тяжка праця, що поглине новий час, підмулить більше ще пошарпані сили, і я наново попаду, мов по шию в землю, в обов’язки буденщини.

— І що ж? — спитав я, придивляючись молодому роздражненому товаришеві з зацікавленням. З тої сторони, щоб вірив в «омени» («ознаки»), я не знав його. Він був тверезий, мудрий і ані містицизмові, ані іншим подібним рухам недоступний; а тепер, мов молода дівчина або старуха, маячив про «ознаки».

— І справді, — тягнув він з повагою дальше. — Я не помилився, що з того часу павук для мене віщуном лиха й турботи. Не минуло хвилин кілька, коли покликав мене до себе «настоятель» і обтяжив новою працею, що кинула мною, мов м’ячем, щонайменше на два місяці позаду.

— Припадок, Несторе… — закинув я, усміхаючись.

— Припадок, — відповів він з огірченням, — але в кожнім рази проклятий, з фатальними консеквенціями[100].

— І ти прийняв наложену на тебе «задачу»? Він потакнув мовчки головою.

— Несторе! — кликнув я з явним гнівом. — Завтра піду я до твого шефа й представлю йому твій фізичний стан відповідно до своїх «мужицьких» поглядів.

— Не посмій! — обізвався він з раптовим обуренням і, піднявшись, опинився близько передо мною.

— О, ви, аристократи! — сказав я з неописаною їдкістю в голосі. — Чи в тім лежить ваш героїзм, ваша вищість і шляхетство, щоб згинатися перед формальністю й урядовим ярмом? Несторе, ти пожалуєш твого вчинку, коли не скинеш вкоротці з себе вложеного на тебе свіжого обов’язку. Ти хорий!..

— Я хорий… — відповів він з ледяним супокоєм, — а ти, Богдане, мужик. Чи так розумієш обов’язок, колегіальність, честь і сумлінність? Думаєш, я один угинаюся в ярмі? йди! Поглянь вечором, який плік[101] актів бере додому той «настоятель», скільки беруть мої товариші бюро… а побачиш, чи я маю право свою пайку на одного з них накладати? Є там і інші хорі. А що я хорий, — додав, — не їх вина. Місяців два тому дораджував мій той «настоятель», щоб відпочив я, перервав студії і працю. Але я сам… знай, Богдане, сам відложив це. Не хотів того.

— Ти божевільний! — не міг я здержатися, щоб не висказати йому в лице свою гарячу гадку.

— Як на чию думку. Нащо переривати працю, щоб, вернувши з «спочинку», застати вдвоє стільки на столі, а до того й що інше: власні студії. Так. Не йди, Богдане, я мушу те все побороти. Бути може, — додав, усміхаючись гірко, — я не бачу так далеко, як ти, Богдане, цього я не перечу. Але як підемо оба в глибінь, то я чую, що слушність стає по моїй стороні.

— По твоїй, Несторе, але за те можеш впасти й жертвою. Він здвигнув плечима — і вказав на груди.

— Тут щось е, Богдане, що не позволяє мені інакше поступати. Сліди моі, — додав, мов заговорив до себе, й заслонив на хвилину рукою очі, — сліди оставлю за собою чисті. Інакше я не вмію.

«Це твоя трагедія», хотів я відповісти. Але, надумавшись, змовчав.

— А тепер послухай, — обізвався я до нього. — Я прийшов пригадати тобі сповнити свою обіцянку. Себто отверезити тебе упімненням, щоб ішов ти до лікаря. Ходім завтра вдвох. Сам ти цього не вдієш. Я бачу, ти підляг науці, студіям і урядовій праці душею й тілом. Ти не підеш.

— Ти ласкав, Богдане… — сказав він з повагою. — Але не журіться стільки мною. Я був уже в лікаря, Богдане, був сам. Я видивився на нього, зчудований.

— Справді? — спитав я й відітхнув, мов у цій хвилі зсунувся з моїх грудей тягар.

— Справді. Був сьогодні сполудня.

— Ну… і? — вимовили мої уста.

— Нічого, — відповів він, схиляючи голову вбік дитячим своїм якимось звичаєм і уникаючи мого погляду. — Зразу лікар лаяв, чому я так занедбався, не зайшов скоріше до нього, а коли я розповив про всю працю свою й заняття взагалі, він вмовкав чимраз більше, чудувався, підсуваючи брови вгору, й остаточно наказав виїжджати якнайскоріше на полуднє.

Я відітхнув удруге.

— Коли виїжджаєш? — було моє перше слово.

— Не знаю ще напевно, але він казав, що вже завтра не смію йти до бюро. Поїду через двадцять день.

— Чому то? — кликнув я з докором. — Чому відкладати виїзд?

— Бо хочу, щоб слід за мною остався білий! — відповів він, впадаючи нараз цими словами в сильний кашель.

— Що ж це ти виправляєш, Несторе? — почав я нетерпеливитись. Він віднісся до моїх слів байдужо.

— Я надовше їду, Богдане, отже, хочу всю на мене наложену працю викінчити до послііднього. Недобре так? — спитав і поглянув своїми гарними очима на мене щиро.

— Добре, хлопче, — відповів я. — Ти все добре робив, лиш для себе не був ти ніколи добрим.