— Це наймиліший мені на світі цвіт. З виду скромний, з очима, що не бачили ніколи зла, сам тривкий і шляхетний. Хто хоче його здобути, мусить впорядкувати вперед свої сили. Він вершини любить. Вони свіжі, панно Маню. Я власною рукою для вас зірвав.

Тепер підняла вона очі. їх погляди стрінулись, як перед хвилею наші, і в її очах заблиснули сльози. Була зворушена. Відтак мовчки подякувала йому щирим стисненням руки…

І він пішов.

…Десь здалека зачувся свист локомотива, і всі заворушились. Нестор здіймив капелюх і почав прощатися… Був дуже блідий, як полотно, і, як бачив це я в нього вчора, коло його вуст вздригнулось нервово. Він терпів.

— Будь здоров, Богдане, — сказав, звертаючись до мене здавленим голосом. — А часом згадуй нас, — і стиснув руку.

— Шануйся! — обізвався нараз десь з-за його і моїх плечей несподівано голос Роттера, що висунувся, подаючи й собі йому руку. Коли Маня вже сідала, і всі, що залишились, кланялися й поздоровляли, пані Міллер і Ірина Маріян розплакалися.

Чи добачив Нестор сльози молодого дівчатка? Ледве.

З одною ногою на ступеню coupe?[92], віін зняв капелюх і. поздоровляв самим одним рухом нас остаючих упосліднє, між тим коли очі його перелетіли по шпилях гір. Відтак закрив біле чоло й зник нам з очей…

…Кілька хвиль пізніше застогнав і зашумів потяг. З колієвого вікна жодне не вихилялося…

Ми, не промовивши одне до одного слова, відвернулися…

* * *

Ми вертали мовчки.

Я з доктором Роттером уперед, а дальше, позаду за нами, повільним кроком решта.

Оба були ми сильно зворушені.

Я мав почуття, що до нас прилучилося щось чуже, а Роттер мовчав так, мов я не йшов цілком обіч нього.

По якімсь часі я обізвався.

— Нестор був до глибини зворушений.

— Він хорий фізично й морально, — почулась коротка відповідь, мов моє питання перешкодило йому в чім-то.

— Фізично… може, але душевно певно, — відказав я.

— Фізично ще певніше.

— Ти оглядав його?

— Ні; але мені не треба було його аж оглядати. Вій слабший, як хто думає. І яка людина!

— Таким був уже змалку. І змалку йшов одиою рівною дорогою… поважно, і все вгору!..

— Шкода!.. Здається, сестра одна відчуває інстинктом, що з ним щось у безладді. Вона дуже мудра. — Сказавши це, замовк, мов замкнувся.

Я також умовк.

Через час він станув.

— Богдане… — сказав, і господь знає чому, ми нараз поглянули на себе поглядом, цілком неприятельським.

— Чи ти женишся з Обринською?

— Хочу…

— Хочу? — спитав він і скривив погірдливо уста. — Значить, ти не освідчавсь їй ще?

— Противно… — відповів я холодно.

— Так прости моє питання. Я думав, та лиш любиш її.

— А… хоч би лиш так?

— То тим ліпше було б для мене.

— Ти був би з нею женився?

— Без вагання.

— Помимо твоєї тяжкої хиби серця?

— Помимо моєї тяжкої хиби серця й її вбожества. — На посліднє слово поставив він натиск.

— Правда, вона гербова, а у вас, німців, це цінне…

— Так. У нас, німців, це цінне. Чи мав би ти щось проти того, гордий мужику?

Я відчув, як мені виступила краска обурення на лице.

— Не впадай в інтимності, Роттер, бо я готов забути, що ти мій приятель. Він усміхнувсь.

— Що ж, чи хочеш заперечити, що в Олесів маєток грав свого часу головну роль?

— О, ні. Ані на волосок. Але що це має з моєю женячкою до діла?

— Тепер, може, нічого, — відповів він саркастично. — Хіба те одне, що любов аристократки (на мою думку — більше «аристократки» по душі) і любов до аристократки зробили з тебе іншого чоловіка, радше виховали тебе на такого. Кажучи по правді, я вважаю це за чудо, що високопоставлений українець жениться з убогою українкою. У вас, здається, жіноча інтелігенція не входить ще в тім напрямі в розвагу; але ти, бачу, вразився. Та прости, Богдане, ми ж приятелі з довгих літ, можемо одкрито говорити. Я німець, а ти українець, і того, на що я дивився об’єктивними очима, ти, може, не добачаєш. Коли твоє вінчання?

— Ще не знаю.

— Ще не знаєш?

— Я тебе повідомлю в свій час, не бійся, — відповів я сухо.

— Хіба ж твоя любов стоїть мовчки, що ще не знаєш?

— Роттер!!! — спалахнув я.

— Не зворушуйся, чоловіче. Я тобі Обринської не відбиваю. Я лиш дивуюся, що твоя любов годна «стояти».

— По-твоєму, що повинна вона робити?

— Повинна або рости, або інші форми перебирати, а ти й вона видаєтеся мені пасивними.

— Так ти думаєш? — спитав я з легкою іронією.

— Так. Я чув, що ваше знайомство й ваша любов тепер неначе воскресли й повторяються наново.

— Справді. В тім щось є. Хто тебе поінформував? Невже ж пані Міллер?

— А хоч би. Чи в тім щось дивного?

— Щонайменше. Воно правда. Перший раз я її любив… і не женився. А тепер люблю її вдруге й хочу женитися.

— Хочеш! Женись, — додав по хвилі, глипнувши на мене збоку. — Але, по правді кажучи, Богдане, я жалую тобі цеї дівчини. А ще більше такої синови?[93] твоїй матері.