— Драстуйте! — сказав він, рівняючись із Марченком (між іншим, «драстуйте» він мовляв як «драсте»).

— От і Коля, — зрадівши, кинула Спиридонова. — Це — до речі: ти мені, Коля, дуже потрібний.

Товариш Хрущ враз почервонів, наче потреба, яку відчувала Спиридонова, носила надзвичайно інтимний характер.

— Я знаю, Лідусю, — поспішно сказав він. — Ти, будь ласка, не турбуйся. — Я знаю!

Між Спиридоновою і новою людиною зав’язалась розмова, і тому Марченко поцікавився:

— Може, я вам перешкоджаю?

— Боже борони! — поспішно заперечила Спиридонова. — Ви мене мусите обов’язково провести додому. Я вас дуже прошу, товаришу!

Вона і на цей раз подивилась на нього повним тривоги поглядом, він і на цей раз піддався її проханню. І, можливо, вони б решту путі пройшли мовчки, коли б не Коля Хрущ.

Товариш Хрущ, що йшов до цього часу спокійно, раптом ні з того ні з сього заюртався і, озирнувшись назад, тихо й таємниче промовив:

— Ви, безперечно, знаєте про останню секретну постанову політбюро?

— Себто про яку це секретну постанову? — незадоволено буркнув Марченко.

— Ну, та про ту ж, що… — і товариш Хрущ потягнувся до вуха свого однопартійця.

— Покиньте, будь ласка, свої секрети, — ухиляючись, рішуче пробасив Марченко. — Яка там постанова?

Товариш Хрущ розгублено подивився навкруги себе, красномовно кивнув пальцем в бік Спиридонової (мовляв, вона про це не мусить знати) і знову, притримуючи свого співбесідника, став навшпиньки. Але Марченко й на цей раз рішуче ухилився.

— Я вам кажу, покиньте ви свої секрети! — уперто сказав він. — Яка там постанова?

Товариш Хруш здивовано подивився на «дивака» (так принаймні він подумав про свого співбесідника) і безпорадно розвів руками.

— Я голосно говорити не можу! — сказав він. — Постанова дуже секретна.

— Ну, тоді і не треба, — добродушно посміхнувся Марченко. — Тоді й не говоріть.

Спиридонова раптом зареготала і, зупинившись, схопила Хруща за теку.

— Ах ти, Колю, мій Колю, — козлетоном заспівала вона, — нещасненький Колю! Ходиш ти, Колю, по городу й шукаєш вчорашнього дня… І ніяк ти його не найдеш, Колю!

Хрущ зупинився. Він шукає вчорашнього дня? Ну, це вже занадто. Це вже нетактовно… і навіть образливо. І, головним чином, мабуть, тому образливо, що заспівала саме Спиридонова. Товариш Хрущ подивився на свою товаришку поглядом «і ти, Брут?» і, подивившись, промовив тихо:

— Ти, Лідусю, мабуть, хочеш поглузувати з мене? Ну і глузуй, Господь з тобою, я вже звик до цього.

— Ні, Колю, — сказала Спиридонова, раптом замислившись, — я й не думаю глузувати з тебе. То тобі просто здалося так.

То йому «здалося так»? Ну, тоді товариш Хрущ заспокоїться. І Коля заспокоївся. І заспокоївшись, він уже якось таємниче поглядав на свою теку. Нарешті він знову перелякано озирнувся, взяв Марченка за руку й ледве чутно промовив:

— Невже вам не відомо, хто тепер у нас буде за голову раднаркому? — ледве чутно промовив він.

— Себто це питання безпосередньо зв’язано з секретною постановою політбюро? — Марченко добродушно посміхнувся і, батьківським жестом положивши свою руку на плече товариша, додав: — Так я вас зрозумів?

Товариш Хрущ енергійно замахав руками.

— Нє! — тихо скрикнувши, заперечив він. — Це до секретної постанови немає ніякого відношення.

— Ну, так хто ж? — спитав Марченко і, відхиливши від себе товариша Хруща, додав: — І, будь ласочка, не лізьте до мого вуха: я не глухий. Говоріть голосно.

— Ні, я так не можу, — безпорадно розвів руками товариш Хрущ, і видно було, що він і справді «не може так».

Спиридонова зареготала своїм глибинним, неприємним сміхом.

— Ну, скажи мені, Колю: від кого ти ховаєш свої «секрети»? Від мене? Чому ти не говориш голосно? Ти ж мене в цій справі разів з двадцять інформував!

— Я тебе інформував? — тихо скрикнув товариш Хрущ. — Відкіля ти взяла, Лідусю?

— Так, ти мене інформував. І навіть давно вже інформував. І навіть (Спиридонова схопилась руками за голову) здається мені, що ти мене кожної хвилини якось інформуєш.

— І це ти як?.. Серйозно говориш чи… жартуючи?

— Ах, Боже мій, Боже мій! Яка в тебе погана пам’ять, Колю… Ну от слухай, що ти мені говорив…

І Спиридонова почала була розповідати, що їй говорив товариш Хрущ, але останній враз зблід і замахав руками.

— Ша! — тихо скрикнув він. — Я тобі не дозволю виголошувати на вулиці партійних тайн. Чуєш, Лідусю… не дозволю!

— Ну, от уже й на вулиці, — сказала Спиридонова. — Як же це на вулиці? Яка ж це вулиця, Колю?

Яка це вулиця? Вона не розуміє? Ах, яка вона недогадлива! Товариш Хрущ вже зовсім кладе голову на плече і непомітно киває їй пальцем… тепер уже на Марченка: мовляв, при ньому цього ніяк не можна говорити!

— Так, Лідусю, не можна, — ще раз підкреслив він. — Ну, ти сама знаєш.

Що «знала» Спиридонова, залишилось невідомим. Але, у всякому разі, вона на цей раз рішуче змовкла.

Марченко теж нічого не говорив, він тільки зрідка позирав на товариша Хруща, і в його погляді було стільки добродушної іронії, ніби він дивився не на дорослого Колю, а на Колю страшенно маленького, що, скажім, з цілком серйозною міною грає якусь роль, яка йому зовсім не під силу і яка його робить надзвичайно комічним.