Мужчина здивовано подивився на свою супутницю і, нічого не промовивши, зробив різкий рух у сторону.

— Ви хочете мене залишити? — перелякано промовила Спиридонова й схопила Марченка за руку. — Не робіть цього, товаришу! Благаю вас, не робіть!.. А то… їй-богу, закричу на всю вулицю!..

В її очах було стільки рішучості і стільки упертості, що мужчина, зирнувши на неї, вже не сумнівався — вона й справді може закричати на всю вулицю. І він — кремезна людина — відчув себе зараз перед нею таким безпорадним, що тільки приходилось поступитись перед жіночими чудійствами.

— Ну, не хвилюйтесь, будь ласка! — сказав він. — Я й не думаю залишити вас.

— От і добре. Дякую, — промовила Спиридонова, якось враз заспокоюючись. — Дякую сердечно… А працюю я, — несподівано додала вона, — щоб ви знали, в канцелярії. Правда, смішно?

— По-моєму, нічого тут смішного нема, — похмуро заперечив Марченко.

— Хіба?.. А по-моєму… смішно… Ну яка ж з мене канцеляристка? Ну, скажіть? Хіба я умію, скажім, писати якісь циркуляри? Ні! Хіба я умію, скажім, стукати на друкарській машинці? Ні! Нарешті, хіба я у входящих та сходящих щось розумію? Буквально нічого! Так сиджу собі і пишу, що мені підкажуть… Знаєте, як в дитинстві підказували нам, коли ми не хотіли вчити уроків… І ви думаєте, мені це легко? Га? — Це ж жах! — раптом мало не скрикнула вона й схопилась руками за голову. — Це — жах! Це білий жах!

— Ну, заспокойтесь! Заспокойтесь! — Марченко остаточну розгубився й безпорадно розвів руками. — Їй богу, не знаю, що мені й робити з вами.

— Що вам зі мною робити?.. Ви не знаєте? Так тоді я вам пораджу… От скажіть мені, я — маленька?.. Ну, чого ж ви мовчите? Я — маленька?

— Ну ладно, маленька.

— Ну так от: беріть мене, маленьку, несіть мене до мосту і вкиньте мене в Лопань… Добре? І побачите ви тоді, як далеко-далеко занесе мене весняна каламуть… І не буде тоді Ліди Спиридонової ніколи! Ви мене розумієте? Ніколи!

Останні слова вона майже прошепотіла. Вона подивилась на свого супутника очима, повними страждання, й стрілки її химерних брів на цей раз не розлетілися до зачіски. Її безцвітні очі якось миттю погасли. Промовила вона свою останню фразу з великим почуттям, але в тоні її голосу прозвучало тільки одне: мовляв, туди їй і дорога, Ліді Спиридоновій!

— Що значить — не буде Ліди Спиридонової? — сказала вона. — Що значить — ніколи, ніколи не буде Ліди Спиридонової?.. Про це я вас, товаришу, поінформую колись, а зараз — ходімте!

Вона взяла його під руку, і вони пішли. І чи то Марченко не вмів як слід ходити, чи то вона не находила в собі енергії й бажання міцно притиснутись до нього — у всякому разі вони йшли «під руку» приблизно так, як іде сліпий з проводирем. Спиридонова мовчала.

Над городом уже стояло чисте небо і сонце розкидало свої теплі проміння. Післядощове повітря пахло тим ледве вловимим і надзвичайно приємним запахом, що завжди асоціюється з народженням якогось нового, досі не відомого життя. Всюди шелестів симпатичний міський гомін і всюди під ногами веселих балакучих пішоходів тротуари фаркали бризками дощової води. І не тільки асфальт, але й звичайний сірий булижник почав блискати й переливатися в срібних ромбиках віддзеркаленого сонця. На темно-синій грозовій полосі підвелася, як і завжди прекрасна, райдуга й, закоронувавши город, урочисто повисла в прозорому ефірі. Уже бігли автобуси, дзвеніли трамваї й між ними метушилися візники.

Спиридонова, що деякий час ішла в задумі й мовчки дивилася в землю, раптом сказала:

— Ну от — і пройшов потоп! І пройшла злива. Все змило! Рішуче все! І нема бруду. Правда? І хоч трохи зимно (вона здригнула, бо одіж її і справді ще не зовсім підсохла), але зате якось легко стало дихати. Правда?

І боячись, що супутник не зовсім її зрозуміє, вона тут же поспішила додати:

— Я, звичайно, — сказала вона, — говорю не про цю сьогоднішню зливу, що допомогла нам зустрітися, — я говорю про інший потоп… Ви вже… збагнули?

— На жаль, мабуть, не зовсім, — сказав Марченко.

Спиридонова засміялась. Вона засміялась тим же неприємним сміхом.

— Як же так не зовсім? Ну?.. — вона вмить схопила його за руку й прошепотіла: — ах ви, Потопчику! Вас не Потап, а Потоп треба було б назвати.

Мужчина здивовано подивився на Спиридонову і, усміхнувшись, промовив:

— Яка ви чудна дівчина… Їй-богу!

— От бачите! — підхопила Спиридонова. — І ви кажете, що я чудна. І всі кажуть. А я от думаю, що це просто непорозуміння. І я вам, коли хочете, доведу… Ну от, скажімо, так: ви знаєте, що вас чекає в моїй квартирі?.. Саме в тій, куди я вас зараз веду? Не знаєте?..

— Не знаю!

— Уявіть собі, — усміхнулась Спиридонова, — я теж не знаю. Веду… і не знаю. А втім, досить, давайте ще помовчимо.

Вона сказала це останнє таким тоном, що Марченко вже не наважувався розпочинати нову розмову, і тому дальшу путь вони продовжували мовчки.

З вулиці Карла Лібкнехта вони звернули й пішли по глухих нагірних заулках. На півдороги до квартири Спиридонової їх наздогнав мужчина з важкою текою в руці. Власне, назвати цього нашого нового героя мужчиною якось важко було: він скоріш подібний був на обпатране курча, але у всякому разі скоро вияснилось, що це не хто інший, як «відомий харківський опозиціонер» (так принаймні автор про нього не раз чув) — Коля Хрущ. Держав він голову на лівому плечі і чи то весь час чомусь дивувався, чи то весь час збирався комусь розповісти щось надзвичайно секретне.