Троцький в своїй книзі «Куда идет Англия?» порівнював Леніна з Кромвелем. Але «чи відомо» Юринцеві, що Кромвель в свій час боровся з комуністичними сектами? Той же Троцький в тій же книзі порівнює Леніна ще й з Робесп’єром. Але послухайте, що він говорить далі: «Англійська соціальна криза XVII століття сполучає в собі риси німецької реформації XVI століття з рисами французької революції XVIII століття». В самому Кромвелі Лютер подає руку Робесп’єру! Іншими словами, родословна приблизно така: Лютер — Кромвель — Робесп’єр і… (о жах!) Ленін.
«Єсть глибока неусвідомлена інтуїція в поклику» т. Юринця. Але будьте покійні, шановний професоре: ми прекрасно розуміємо, де кінчається більшовизм і починається фашизм. Погано тільки, що от ви не знаєте, як прищепити героїчну конструктивну психіку Європи до нашої «малоросєйщини». Бо й справді: проспівавши дифірамби «завзяттю (буржуазних) конкістадорів», «мужеському невдоволенню» молодого третього стану, «ясній мудрості Галілеїв і Декартів», наш друг несподівано так говорить: «Але вся ця конструктивна культура була тільки методою озброєння європейської психіки для грабежу і визиску».
З таким додатком, звичайно, далеко не поїдеш і вже напевно не прищепиш «малоросєйщині» вищезгаданої психіки. Справа в тому, що Юринець несподівано впадає в пилипенківську вульгарщину. До конструктивної культури він, замість марксистського об’єктивного методу, прикладає суб’єктивно-народницький. Конструктивна психіка, оскільки її використовував капіталізм, на його погляд, гідна «тільки (тільки) для грабежу й визиску». Для нього мужеський англійський XVIII вік тільки (тільки) вампір, який п’є «кров індусів». І він не хоче бачити в тому ж віці і в тій же Англії формування революційної ідеології через цю ж саму конструктивну психіку, коли на місце придворних кар’єристів прийшли друкарі Річардсони. Чи не вони були натхненцями тих самих гірняків, що сьогодні, зі слів Комінтерну, починають нову еру? Наш професор навіть заплямував д-ра Фауста і тільки за те, що той покинув Гретхен і взявся «за діло капіталістичного піонера»… Ні, кричать Юринець, «ця психологічна Європа не може бути нашим прообразом. Ми всіма силами будемо старатися, щоб вона не існувала. Історичну конструкцію будуть у нас проводити нові суспільні шари».
Цілком справедливо, дорогий друже: нові шари. Але ми сумніваємось, щоб вони «провели» «історичну конструкцію», коли ви будете «усіма силами старатися». Невже ви не розумієте, що д-р Фауст, який покидає Гретхен на зорі капіталістичного будівництва, є індивідуальний людський тип, є той європейський метод, що його мусимо всі наслідувати? Чи не прийшов час покинути сахарин красивих слів про «непереривну працю працюючих» і не мазати ним губи нашої молоді? Співаєте ви прекрасно, але справа ж не в тому, щоб залитись соловейком, а в тому, щоб провести через диктатуру пролетаріату працюючих до царства свободи, до економічного розкріплення. Тут сахарин зовсім ні при чому. Тут «дайош» залізну логіку. Звичайно, легше всього демагогнути і найти в нашому заклику якийсь «легальний марксизм» молодої буржуазії. Але подумайте, професоре (і іже з вами), куди ви забрели? Це ж безвихідне болото народництва, що сьогодні й є головною базою для столипінських «отрубів». Ми вірили, що хоч наші книжники зуміють приховати десь живий марксизм, але й цю віру розбито на трісочки. У вас єсть всі дані для того, щоб стояти десь в авангарді, вашу тоску за героїчною конструктивною психікою ми відчуваємо, але будьте послідовними і логічними до кінця і не давайте приводу т. Пилипенкові, цьому всеукраїнському oleum ricini2 глузувати над вашими промахами. Ми не будемо доказувати десятками цитат з Леніна, як це робить плужанська канцелярія, що не можна «рвати в мистецтві» з «усією буржуазною культурою». Цей ляпсус очевидний. Ми тільки хочемо підкреслити, до якого абсурду може привести неясність позиції навіть досить-таки начитану людину. Проста ленінська лінія тому стала незрозумілою Юринцеві, що він не продумав до кінця нашої «психологічної Європи».
Слабеньким місцем наших марксистських книжників — це є діалектика. Це — «так і ні». Порівнювати Леніна з Петром Великим і можна, й не можна. Так, як порівнює Сорель і Горький, — не можна, Юринець не помиляється, бо це порівняння стоїть в плані тих вузеньких національних масштабів, що їх мали на увазі автори порівняння. Але порівнювати так, як це робимо ми, — можна. Бо для нас і Ленін, і Петро Великий — один і той же прогресивний людський тип. Предпосилка до нього — це свободна воля, яка зворотно впливає на економіку. Ленін і Петро Великий — цілком справедливо — є представники і виразники різних класів, але хіба «декабристи» і компартія теж цілком ідентичні соціальні фактори? Чому ми не боїмося рівняти себе з поміщиком Рилєєвим і жахаємось порівняння з Петром, без якого не було б Рилєєва, й саме як революційного фактора.
Це страшенна неув’язка в антимарксистській теорії — «перериву тяглості» — не дає можливості Юринцеві побачити революційні й здорові елементи і в творчості наших неокласиків. І тому, коли він приходить в стан афекту й вигукує: «Доволі вже нам Європи. Доволі європеїзації України», — нам нічого іншого не залишається, як спитати нашого ж таки професора: «А вам це хто сказав? Відкіля це видно, що доволі Європи, коли ви її й досі не розумієте?»