Але й основна установка нашого модернізму теж була цілком правильною. Ставка була все-таки на «дійсну» Європу (її, до речі, як побачимо далі, професор не розуміють). І коли вона, ця ставка, зігравши історично необхідну роль, виродилась в «гарячку ностальгії», то все це виходило не стільки «з залізної мови класових конфліктів», як з трагедії української нації в цілому, з її ролі колоніальної країни. Цим ми, звичайно, не думаємо ставити наших модерністів поза «залізною мовою класових конфліктів», цим ми хочемо підкреслити, що ностальгія є все-таки і перш за все ностальгія.
Тут, до речі, про пікантне протиріччя. Відкіля наш марксист взяв, що байронізм «мав основою нездійсненність замислів Великої Французької революції»? На світанку XIX століття західноєвропейська інтелігенція зі своєю атеїстичною філософією, як відомо, прийшла до «світової скорботи», але не тому, що «не здійснились замисли» названої революції, а навпаки: саме тому, що вони здійснились. Чому в свій час Мільтону вдалося злити ідеї пуританства, стійкість Кромвеля з ідеями умираючого «Відродження»? А тому, що західноєвропейська буржуазія не пройшла ще одного з своїх дальших етапів розвитку. Мільтон, як відомо, був предтечею віку раціоналізму. Але Байрон — тільки «могильщиком» третього стану, бо Велика Французька революція підводила лише підсумки і не одкривала нових Америк. Недарма геніального парвеню Бомарше прийнято називати кульмінацією торжества буржуазії.
Отже, не можна робити таких lарsus’ів і, напираючи на «залізну мову класових конфліктів», раптом і фактично виводити з-під впливу цих конфліктів західноєвропейське суспільство. Песимізм Шопенгауера і справді виходив з чітких соціально-класових пертурбацій. Але скигління інтелігента Карманського брало свій початок, головним чином, з того туману української антиприродної соціальної ситуації, що в силу відомих причин затримувала законну класову диференціацію в межах нашої нації і частенько проти волі й бажання штовхала найрізнорідніші класові організми іти під одним жовто-блакитним прапором. В українському суспільстві тільки з осінньої революції мова згаданих конфліктів заговорила по-справжньому. Ця мова що далі, то голосніша. Але діапазон її поширюється пропорціонально розгортанню національного відродження. Інтелігенти Карманські не знали цієї музики, а коли й знали, то їхнє скигління це знову і все-таки ностальгія.
Таким чином, гасло «Європа» залишається при всій його актуальності. Наша економіка наздоганяє західноєвропейську прискореним темпом, отже, і в нашому житті наступає період бурного оживлення. Всі ті суперечності, що ми їх спостерігаємо в нашій економіці, неминуче тягнуть за собою нервозність та розхристаність і в духовному здвигові. Міщани завжди жахалися такого оживлення. Але коли більшовик лякає нашу молодь, кваліфікуючи це оживлення як назадництво і «смішні крики», то ми не тільки рішуче протестуємо, але й подбаємо розвінчати новоявлений канцелярський марксизм. Коли «модерністська» гігантомахія, не маючи під собою відповідного грунту, наблизила до нас європейські далі, то яким же треба бути безвихідним «чинушею», щоб не бачити, в які широкі горизонти упирається наш молодий рух. Тов. Юринець справедливо передрікає «український ренесанс, оснований на побіді праці». Але коли він каже, що наші «перспективи силою фактів не дають можливості їхнього здійснення», то ми тільки здвигуємо плечима. Що це таке: зарозумілість третьої особи чи держвидавівська логіка? Коли йде ренесанс, то, очевидно, єсть і можливість здійснення широких перспектив. Чи, може, професор думають, що Україна так собі, «для блізіру», а справді все-таки Малоросія?
Але ми трохи забігли вперед. Власне, справа йшла тільки про історичні аналогії. Отже, зрезюмуємо. Коли б наш рух можна було порівняти з молодогегельянством чи то з «модернізмом», то й тоді ми стоїмо на правдивому шляху. Але, як ми побачимо далі, для нашого часу прийдеться взяти зовсім іншу паралель.
II
І до чого ж не везе тій «психологічній Європі». Скільки вже місяців ляскають по ній перами, а вона все жива і все вище д’горі підводить свою прекрасну голову. І коли Юринець почав «відкривати наші «помилки» і «так безпощадно, як це робили класики російської критики», ми одразу зацікавилися: чи не про неї, бува, йде справа? І виявилось: дійсно так. Саме на «психологічній Європі» і дають нам чергову генеральну баталію. От тоді-то ми й зареготали. І так дзвінко зареготали, як можуть реготати тільки запальні юнаки з часів великого Відродження.
Словом, «загадка». В держвидавівському запалі шановний марксист заявляють, що ми «не відрізняємо світла від тіні», що ми в Європі «не бачимо класової структури, внутрішніх протиріч, антагонізмів» і т. д., що для нас існують тільки «великі діячі», до якого класу вони б не належали». На доказ приведено величезну цитату з нашої останньої книжки памфлетів.
Але скільки треба мати зарозумілості, щоб викидати такі-от безвідповідальні словеса. От вам найсильніший удар по наших засадах. «Чи може» (пише Юринець) серйозний письменник порівнювати без застережень Лютера — виразника слабої, кволої, нездібної ще до історичної творчості німецької буржуазії, Лютера, що віддав селянство на поталу поміщику, — порівнювати з енергійною, сміливою й цільною в своїх класових стремліннях постаттю Бебеля?