Перехід таких відомих артистів, як Петіпа, з російської на українську сцену є тому один із яскравих доказів.
Але «ахтапабіль» сучасності все-таки страшенно хвилюється і далі сперечається з вітряками: «у нас, мовляв, робітники не росіяни». Щоби яскравіш підкреслити свій талмуд, він навіть приплів сюди Донцова, «лягнувши» його ніжкою… через кордон.
В чому справа? Донцов гадає, що українська інтелігенція «могла б одбудувати свою ідеологію тільки на селянстві»? І хай собі гадає! Так гадає дехто і з наших радянців? На здоров’ячко! А ми от думаємо, як би цьому робітництву прищепити українську культуру, і гадаємо, що її за кілька років прищепимо, бо так наказує нам наша партія. Очевидно, тоді ніхто й не наважиться говорити, що «робітництво в нас російське».
Отже, такі недалекі розмови нагадують нам порожнє белькотіння (ти не ображайся, Валер’яне, «ми тебе не хочемо підозрівати в цьому»), і в наші ділові будні розраховано куркам на сміх… і емігрантам на розвагу. І коли цю галіматтю слухає молодь із комуністичного університету, то ми тільки здивовано підводимо брови.
Словом, «енергетику України», що її вичитано з популярної брошури, ніяк не можна зв’язати з іспанськими вітряками. І коли хто-небудь ще й досі сумнівається в політичній безграмотності нашого «автора», то хай ще послухає такого пустодзвону:
«Українська культура може й повинна (підкреслення його ж) спиратись уже й зараз на робітництво важкої і легкої індустрії».
В чому річ? Як це так «спиратися»? Що має на увазі «сельдяной буян»? Пролетарську ідеологію? Так тоді навіщо такі страшні слова? Навіщо цей спеціальний розділ про машинізацію? Навіщо так голосно заявляти:
«Українська культура нового часу повинна бути не польовою, а індустріальною»?
Ви питаєте, навіщо?.. Та треба ж форснути «неохатянською»… чи то пак просвітянською мудрістю. Треба ж «пущати» словечки високого штибу, щоби сховати свою політичну й поетичну неписьменність. Бо і справді, далі виясняється така «сторія»: вся голосна завірюха про «індустрію, машинізацію та енергетику» зводиться до того, що треба… «віддати частку свого творчого хисту шахтареві» та «змальовувати цукроварні». Мовляв, чому ж нам не взятись за цю справу? Отже, «Чернявський, Винниченко та Черкасенко писали про робітника»?
Словом, синиця хотіла запалити море, а вийшов — пшик… у квадраті (пшик = А; значить, А2).
І коли потім «гарячий воїн» галасує, що «волошкові поети щезнуть незабаром», то ми його «яхидно» запитуємо: та невже? Чи не йде тут справа про «Косинку, Осьмачку й навіть Тичину», які стоять тобі на дорозі? Правда, Поліщук згадує потім, що й він грішить (саме грішить, а не творить) «волошками» («Дума про Бармашиху» та різні «Жита»), але то він, бачите, писав «свідомо, зрідка, для менту». Словом, «дайош» Нову Асканію і «майовий дощик із божого неба»!
Ая-я-я-я-я-я! І це пише! та людина, яка в свій час подавала надії стати не останнім пересічним поетом? До чого може довести відсутність почуття міри й самокритики! Ая-я-я-я-я-я!
Такі от двоє перших завдань. На цьому ми, власне, і закінчимо огляд вступної статті, і от чому: третє «завдання» ми, щоб не повторюватись, однесемо в кінець, а на четвертому й п’ятому не доводиться зупинятись: для п’ятого розділу (так би мовити, «красне» слівце), а четверте є слабенький переказ Доленгової розвідки.
III
Далі йде «полемічний» екскурс у сучасність. Тут верлібрист «криє» Хвильового, Зерова й Дорошкевича. «Криє» — треба віддати йому справедливість — добре. Борзописець із нього для жовтої преси вийшов би не зовсім поганий. Шкода тільки, що він так і не вияснив, «що ж то за передовий Зеров». Бо ж форсити своєю задрипанською поінформованістю — це ще не є доказ. А задрипанки от де: «на чолі Європи стоять не неокласики, а верлібристи». Далі ми будемо говорити, який із В. Поліщука верлібрист, а зараз дозвольте поінформувати?
— На чолі сучасної поетичної Європи стоїть поетичне (віршове) бездоріжжя. Що ж до верлібру, то він там, не розцвівши, одцвітає, доживає свої останні дні. Таким чином, тягнути до нього (навіть у «неохатянських» «смислах») значить страждати на епігонізм… чи то пак на «ахтанабіля». Наш «сельдяной буян», не знаючи чужоземних мов (ти не ображайся, Валер’яне, «ми тебе не хочемо підозрівати в цьому»), і досі користовується старих російських джерел.
Отже, «приятелю милий», покинь свої претензії! Не можна говорити цього в Харкові, а тим паче в Києві. Наливати можна на задрипанках, а не тут. Тобі не подобається «азіатський ренесанс»? Добре! Але ж не форси своєю малокультурністю. Тебе посилала Наркомосвіта в Європу? Прекрасно! Але, подивившись на неї одним оком, не вподобляйся «Петербурзькому писареві» із відомої тобі п’єси, який думав, що на провінції «вопче нет абразованих людей».
Коли Зеров не хоче визнавати твоєї «поетики» (про неї річ буде далі), то він, очевидно, має рацію. І от над цією рацією тобі треба подумати. І треба ще подумати над тим, чому Хвильовий, розуміючи Європу (це ти й сам визнав), в той же час не «слинить» неокласики. І коли ти кажеш, що «єгиптяни не копіювали, а організовували природу», то ми тобі все-таки не хочемо вірити, бо ти стільки ж розумієшся в єгипетській культурі, скільки твій верлібр подібний до поетичного твору. Коли говорити твоїми претензійними формулами, то це буде так: