— Раніш, ніж відповідати нам, хай вони трохи ознайомляться як з українським, так і зі світовим культурним надбанням: єсть дуже багато гарних джерел. Коли треба буде, справку ми можемо дати.

Але чи значить це, що ми дійсно «зариваємось», що страждаємо на манію величія? — «Боже упаси»: всі ми вважаємо себе за середніх осіб (в тому числі і Хвильовий! Чуєте? Навіть цей невизнаний «геній» Хвильовий!). Але що ж поробиш, коли нам доводиться стикатись із такою азіатчиною.

Отже, ми тоді покинемо бити в тривогу, коли побачимо, що на зміну нам прийшли вдумливі люди.

Отже… в основному ми, напевне, не помиляємось. Що ж до деталів, то… той не помиляється, хто нічого не робить. Припустім навіть, що ми й в основному помиляємось, але ми все-таки тішимо себе такою надією:

— Нашу роботу «візьмуть нарешті в роботу» не безграмотні демагоги, а ті товариші, які кожним своїм словом, з одного боку, будуть коригувати нас, а з другого, підтримувати наші переконання, що молодий клас ставить у мистецтві перед собою більш ширші завдання, ніж ті, що їх тримаються ідеологи масовізму. Тільки з цими товаришами ми підемо поруч, бо тільки з ними ми переможемо ту ірраціональність, яка лягла на нашому історичному шляху.

Додаток

«Ахтанабіль» сучасності,
або Валер’ян Поліщук
у ролі лектора
комуністичного університету

Жук, хоч і сидить він на троянді, —
все одно жук.
Сааді

ЛІРИЧНИЙ ВСТУП

«…І от Жовтень ударив по всіх їх. Як було приємно тоді жити! Колони революційного війська тягнуться повз моєї посади. Чиновня розбіглася, а революційну армію треба кормити. І от нас кілька чоловіка […] взяли на себе всі склади «Сельдяного Буяна» (…«Петроградское Особое Присутствие по продовольствию»). Нам прислали охорону солдат до 20-и, і ми день і ніч суток зо п’ять провели там, видаючи по ордерах, вже не пам’ятаю якої революційної організації, їжу, рибу й м’ясо. […] Правда, нас за це підтримали матеріально, видавши поверхурочні гроші за 90 з лишкою годин. […] Пам’ятаю, як уночі, розставивши зміну варти, ми з рештою солдатів готували з тріски крупник і читали запальні відозви Петросовєта, обмірковуючи становище».

Як вам подобається цей революційніший уривок із автобіографії Валер’яна Поліщука? Нам він страшенно сподобався, бо ми відчули в нім таку милу безпосередність, таку щирість і одвертість, якій ніяк не можна не позаздрити. Шкода тільки, що автор цього веселого фрагменту, відрекомендувавши себе в «L’Нumаnіté» (звичайно, через перекладача) «гарячим (чи то палким) воїном, який брав активну участь у революційних битвах Октября» (дослівно так було надруковано: «Міlitant аrdеnt, il (цебто Поліщук) рrend une раrt асtіvе аux batailles révolutionnaires d’octobre», не догадався під рубрикою «в чому проявлено вашу активність» додати:

— Був главкомом на складі «Сельдяного Буяна», де командував проти контрреволюційної «їжі, риби та м’яса», за що й одержав «поверхурочного» ордена… чи то пак ордера «за 90 з лишкою годин».

Але з того «сельдяного» часу багато води втекло. Наш главком (ми в свій час, через свою малописьменність і зовсім не з «яхидства», називали їх каптьорами), — наш главком став динамічним верлібристом. І от якого він вірша «ушкварив» на день восьмої річниці Жовтня:

— «Я не знаю, якого б прокляття кинути вам, остеклілі пани. Щоб розверзлася земля під вами, щоб облила пекельно вогнева лава ваші черепи і очі закриті. […] Усі неможливі муки наше сумління готово відверто на вас кинути в розпалі бою. […] Ми презирством згадаємо вас, блювотна мерзота вселюдства, паразитарне панство, і слина огиди плювком полетить із язика й рота».

Підкреслення наше… Але як вам подобається цей уривок? Верлібрист, як бачите, згадав, що він був колись главкомом і рветься «в розпалі бою» на панство. Його, здається, ще ніхто й не заспокоював, але він уже, так би мовити, авансом кричить: «Та де там, — коли, пече», дайош мені «фундаторів кабали вікової» — і нікоторих гвоздьов! Нерви мені заплутались у голові! Держіть мене, а то — побий мене Бог — вирвусь… Ви киваєте на «неп»? Тєто єрунда? Хіба ви способні почувати щось? Ну кажіть, способні?.. Ага! А я от чую, як «колони революційного війська» повз «Петроградского Особого Присутствия по продовольствию» не йдуть, а прямо тобі рєжуть!.. Але й тєто не хвакт. Ви думаєте, що я під Косинчину «Анкету» підробляюсь? Нічого подібного! То вже кличуть мене до продовольствія… Я зараз!.. Зараз… (тільки, будь ласка, не забудьте про ордена… чи то пак про «поверхурочного ордера»)… Я зараз! Мене трясьот у лихоманці… і… і… вже потекла слина… Ах, «сельдяной буян»! Ну коли ж, нарешті, я доконаю цей дорош-єфремовський… чи то пак зеро-хвильовський… «крупник з тріскою»!

Так голосить і галасує (і цілком справедливо) наш колишній «оплічник», «теперішній кращий приятель С. Пилипенка» (див. в славетну автобіографію, а також у туманну історію «видавництва автора»). Такі «твори» «випущаєть» «тєтой» симпатичний мальчонка.