— Бачите, ви бачите?! — закричав юнак.
І той відповідав йому хрипко й насмішливо:
— А ти думав, що все можеш? Колись маленьким ти похвалявся мамі, що станеш над громом. Знімайся, ставай…
Ці слова, як сіль на рану: хлопець понурився.
— Наскреготався зубами? Тебе перелихоманило? — глузує учитель. — Учись перемагати самого себе, поборювати слабкість і бути хоробрим.
— Учителю, я нікчемніший від найнікчемнішої комашки, — вихопилося в нього.
— Ти нижчий трави і тихіший води? — кипить дідо Капуш.— Невже ж дні і роки навчання пропали марно?
Вони стояли перед ворітьми райдуги. І старий сказав:
— Ти людина…
Спокійно зайшло сонце, віщуючи погоду. Лагідно вечоріло. Ніде й знаку від важких хмар. Хто їх наслав і хто розігнав? Вільно ширяв після грози дух полів.
— От і настала наша остання зустріч, — почав старий, рушаючи межею. Юнак ішов поряд, ступаючи по вкляклому ячменеві, по опаленій гречці.
— Ми нарозмовлялися з тобою про небо і землю, про пастухів, дерева і звірів, про зілля… Чому ж нині ти озлобився? Тебе злякала невдача, і ти наповнився люттю? Але хіба ми з тобою не балакали про любов і терпіння?
— Учителю, буде неврожай — люди голодуватимуть! — різко кидає юнак.
— Невже ти гадаєш, що допоможеш людям скреготанням зубів? Що їм допоможе їхня злоба? Ненависть і нетерпець гіркі помічники. Хіба ти не помічав, що роблять комашки, коли наступити на мурашник?
— Я все одно не змирюсь з негодою!
— Ти — людина… — проказав учитель. Юнак не знав: добре чи зле, що він людина? Ступаючи поряд із старим, ловив кожне його слово.
Вони ішли, не шукаючи дороги, — навпростець. Не вибирали броду, переходячи через річку. Адже ж старий був не просто собі старий, а дідо Капуш — перед ним усе поступалося. Перебрівши сіножатями, вибралися на гору й поставали на камені, що був схожий на велике млинове колесо.
— Тут погомонимо про людину… — повів учитель, відкашлявшись, бо трохи втомився. — Він казав: — Людина — дитина неба й землі, але чи вона завжди те пам’ятає?
Вечір змінила тепла літня ніч.
І він промовчав: небо й земля — не добрі й не злі. Вони — досконалі. Хто заперечить сонце чи родючість поля? Вони всемогутні — це краса. І нарцис — твоя квітка — теж. Б’є грім, молотить град, а ти плекай свій нарцис, не забувай, чий ти син.
— Чому ж я добрий і злий, учителю? — запитує юнак.
— Хіба тільки ти один? Кожна людина, людський рід — з кореня добра і зла, — почув у відповідь. І учитель додав: — Тому, що людина з добра і зла, вона і зла, і добра.
— Але навіщо, учителю? Чому я недосконалий, як квітка?
— Ти хотів сказати, як природа?
— Хай по-вашому, — згодився він. І старий казав:
— А тому, щоб жити і вдосконалюватися — піднятися до краси і сили природи, до волі і єдності.
— Природа — наша мати, учителю?
— Так.
— Її треба любити й тоді, коли вона жорстока?
— Матері не вибирають, — промовив учитель. — її любити — закон і совість. Жодна материнська сльоза не пропадає даром. Коли плаче мати, розверзається небо і стогне земля…
І він на завершення сказав:
— Шукай пізнання у трьох коренях — у землі, з якої піднявся, у небі, до якого прагнеш, і в самому собі, у своїй душі.
Зійшов повний місяць. Заблищали мерехтливі зірки. Ліс і гора, озеро й річка, село і поля пливли в срібному мареві. На широкій рівнині височів острозький замок і собор.
А вони стояли на широкому камені, як влиті у ясну ніч, — старий і молодий. Камінь білів. Навколо них червоніли карячкуваті сосонки. Не хотілося ворушитися, мовити якесь слово — місяць і зорі світилися в річці, в озері й у вікнах сільських осель. Срібліли роси. Місяць і зорі заблищали на зелені сосонок, на траві й там, на вершечках лісу.
На сході начеб розвиднялося, і юнак запитав:
— Учителю, якщо в нас, у кожній людині, є хоч краплина сили небес, то чому б і не осідлати хмару?
Дідо Капуш мовчки сходив з каменя. Оглянувся, перепитав:
— Осідлати хмару? Хочеш стати Планетником? Ти мій учень і помагач… — хрипко розсміявся і пропав.
Його не стало.
— Спробуй! — почув юнак тільки його голос.
Усе меркло: темніла гора. Ліс шумів, і хлюпало озеро, зустрічаючи досвіток. І обізвалося луною з лісу: «Спробуй! Спробуй!..» І попливло річкою. Так закінчилася остання зустріч юнака з учителем.
Він ще не знав, що стане Планетником. Його чекали випробування.
Злива наробила шкоди і збитків. А опісля неї відразу почалася спека. Пряжило — тріскалася земля. Річка меженіла19. Пташки перестали літати і, причаївшись на деревах, порозкривавши дзьобики, важко дихали під скоцюрбленим листям.
Гаряче, безпросвітне марево оповило ліс і поля, сонце затуманилося: пашить задуха.
Поникла, іржавіючи, трава. Одне пропало від негоди, інше горить. Суха сіра пилюга осідає на губи людям і худобі. Очі в усіх як підпалені. Що гірше — руйнівна гроза чи затяжна спека?
Він пригадав зиму, вираховував, які зимові дні співпадають з літніми: виходило — міцні водохрещенські морози відгукнулися спекою.