Перебувши у місті тільки два дні і, сховавши собі потроху хліба од снідання, обіду й вечері, Демко саме у північ, коли всі в хаті поснули, виліз у вікно до саду. і перелізши через тин, пішов садами й городами до річки. Там він одшукав невеликого каючка і перехопившись ним на той бік Самару, зник у дубовій пущі Миколаївського монастиря.
До світу він був у безпеці, бо поки пікінерів не вестимуть на муштру, ніхто не міг довідатись про його втечу; навпаки, ранком він сподівався погоні. Рогоза знав, що у Самарі стояв полк драгунів, і гадав, що саме вони й гнатимуться за ним кіньми. Неодмінно треба було кілька днів де-небудь переховатись, поки погоня повернеться назад; та тільки де переховатись, коли за пазухою всього три недоїдки з кислого московського хліба і ніде немає ніякого захисту.
— Певне, сам Бог показує мені шлях до порятунку! — сказав сам собі Рогоза. — Піду завтра, вклонюся батькові кошовому і проситиму переховати од погоні. Невже чоловік Божий не дасть захисту покривдженому.
Переночувавши під парканом, Рогоза, як лише починався світ, пішов до знайомої вже келії кошового Пилипа Хведоровича і постукався.
Старий чернець одчинив двері і здивований поточився назад. У замордованому пікінері й рідний батько не пізнав би того бравого запорожця Рогозу, що торік брав тут шлюб. Очі йому глибоко позападали, ніс загострився, губи схудли й почорніли, а все обличчя було вкрите синяками від мордування.
Під впливом тяжких пригод Рогоза впав чернецеві до ніг.
— Пізнайте мене, пан-отче! Я зять Дмитра Балана, вашого колишнього товариша. Торік я у вас у монастирі брав шлюб!
— Що ж тобі сталося, сину мій? — спитав упадливо Чернець, придивляючись до козака й пригадуючи його.
Рогоза розказав все: і те, як забили на смерть старого Балана, і те, як одібрали все його майно; як примушували до панщини самого Рогозу й Галю; як мордували його і, знущаючись, одрізали чуба, а врешті потаврували і віддали у пікінери.
— Кланяюся тобі, пан-отче, — закінчив Рогоза своє оповідання, — переховай мене кілька днів, поки погоня повернеться до Самара. За тебе на тім світі тесть мій Бога проситиме, і Він воздасть тобі за твоє добро!
— Кати… кати! — хитаючи головою промовив чернець. — Не дають нам спокійно віку дожити. Бог повелів обороняти правду. Переховав би я тебе, переодягши в чернечу одежу: або в шпиталі з хворими братчиками, так небезпечно, бо на тобі тавро.
Через хвилину міркування він повеселішав: на устах склалася задоволена усмішка, а очі засвітилися яснішим промінням і він повернувся йти з келії, сказавши;
— Ходи, козаче, за мною.
Чернець вивів Рогозу через сад до лісу і там спинився біля одного товстого та гіллястого дуба.
— Переховаю тебе, сину, — сказав він, — од сих недолюдків так, як наші ченці переховувалися колись од татарів.
Придивившись уважливо до дуба, він встромив гострий, залізний кінець своєї патериці у зовсім звичайну шкарубину на корі старого дуба і та шкарубина зразу поширилася, роззявившись щілиною.
Заклавши тоді у щілину пучки обох рук, чернець одсунув великий шматок кори набік і за корою виявилося велике дупло. Те дупло було таке широке й високе, що у ньому можна було людині сидіти й стояти; угорі ж воно вужчало, сходячись до дірки від гнилого сука; через ту дірку й заходив у дупло світ.
— От бачиш, сину, які у нас єсть хати! От ти влізеш сюди та й зачиниш себе корою.
Чернець показав козакові планку, прироблену до кори з середини, щоб за неї братись, як зачинятись та одчинятись.
— Тут, — додав він, — не знайде тебе і сам дідько, а не те що драгуни!
Рогоза зразу ж хотів улізти в дупло, але чернець спинив його.
— Дарма, козаче, будеш там нудитись. Сиди собі біля дуба, а заховатись поспішаєш і тоді, як почуєш голоси. Сюди я тобі й снідати й обідати винесу, або пришлю з послушником. Наших не бійся: у нас і ченці й послушники всі свої братчики — не зрадять.
Рогоза поцілував ченця в руку і той пішов до монастиря, сам же він сів під дубом, прислухаючись до цвірінькання пташок та гудіння бджіл з монастирської пасіки.
Не дуже довго просидів козак біля дуба, коли від Самара почулися голоси й тупотіння коней. Він зразу ж сховався у дупло й зачинився.
До монастиря підбігло десятеро драгунів з ротмістром. Той ротмістр пішов до ігумена і збив цілу бучу, кажучи, що у монастирі переховується десь втікач-пікінер.
— Що він тут, — гукав ротмістр, — то се певно так, бо від самого берега Самара, де він покинув чужого човна, слід чоловіка видно на піску аж до самих ваших воріт.
Ігумен одповів, що такого втікача він не бачив, а що, коли ротмістр має охоту шукати його в монастирі, то він одчинить йому всі келії й комори.
Годин зо три драгуни нишпорили по монастирю. Оглядали всі закутки, шпиталь і льохи, обдивлялися навіть по руках послушників, шукаючи на них тавра, та врешті, не знайшовши Рогози, посідали на коней і почали оглядати понавколо монастиря ліс. Рогоза чув, як і повз того дуба, де він сидів, пробігали коні, але його захисток був цілком безпечний і він не турбувався.