— Так ось як він за Дунаєм! — глузував з молодої жінки прикажчик. — Ось через що ти така недоторка! Ну, тепер уже годі вам, голуб’ята, буркотіти… Тепер уже я знаю, що з вами зроблю. Натішилися сю ніч, намилувалися… та тільки се вже востаннє!

Світом зв’язаного Рогозу, разом з Галею й дитиною, везли в економію до управителя на суд.

Почувши од прикажчика, що Рогоза переховувався у плавні, управитель рішив, що з нього ніяким робом не зробиш уже кріпака й робітника, а придбаєш тільки клопоту. Через те він намислив віддати козака в пікінери.

У ті часи, по наказу князя Потьомкіна, набирали з запорозьких бурлак три полки пікінерів, так що віддавши туди Рогозу, управитель сподівався навіть запобігти ласки князя.

— Ну, що ж, — сказав управитель прикажчикові, показуючи на Рогозу. — Сей гайдамака звик воювати, робити ж він не вміє й не хоче. Здамо його в пікінери… Можна сьогодні ж вирядити його у Самар до полковника. Та потавруйте його, щоб всякий знав, що він втікач.

Демко не одповів і слова, бо розумів, що всяка балачка тут зайва. Нехай празникують кати його безголов’я, як знають. Милості він не попросить, але й пікінером не буде, а знову втече, і або загине, або врятує Галю.

— А їй що? — спитав прикажчик, показуючи на Галю. — Треба й її покарати за те, що переховувала втікача і сама хотіла з ним утекти!

— Ну, на перший раз, — одповів управитель, дивлячись на Галю прихильно, — буде з неї двадцять різок.

— За віщо ж? — заплакала Галя. — Що я хотіла втекти з чоловіком, так на теж я у церкві Божій присягалася скрізь бути з чоловіком, куди б він не пішов. Де ж у вас правда?

— Ну, ну… годі мене вчити, — гримнув управитель, — а то прибавлю!

З малих літ Галя не знала не то бійки, а навіть лайки, її обхопив жах перед соромом і ганьбою катування і у розпуці вона впала навколішки:

— Помилуйте! Не робіть мені такого безчестя!

— Ну, коли вона не хоче різок, — обізвався прикажчик, — так замість того звеліть одрізати їй косу!

— Косу? — ридаючи скрикнула Галя. — Завіщо ж косу мені різати? Хіба я повія?

— Устань, Галю! — обізвався до дружини Рогоза. — Соромно кланятися катам! Не нам ганьба з того, що люті вороги знущаються з нас безоборонних! Мордуй мене, кате! — гукнув він управителю. — Дери з мене живого шкуру, та тільки лиши немічну, легкодуху жінку!

Не звик управитель чути такі речі од своїх кріпаків. Йому любо й звично було чути від них благання. Він любив, коли підвладні йому люди припадали йому до ніг і, як покірливі пси, цілували їх. Таким покірливим він часто дарував їхні провини; гонорові ж, запальні речі козака роздратували його.

— Жінці за покірливість дарую все… — голосно гукнув він. — Гайдамаку ж бийте, поки виб’ється з нього дух, тоді одлийте водою і знову бийте… і так тричі. Якщо видержить та і не помре, так тоді потавруйте його і везіть у пікінери, у Самар. Ти ж, красуне, — звернувся він до Галі, — їдь додому, та гляди: якщо тільки твій чоловік втече з служби, так зараз же я тебе з кимсь звінчаю.

Галя ридала, як мала дитина, припадаючи до чоловіка і прощаючись з ним навіки. Нещасна молодиця не  мала надії колись його побачити, бо в ті часи москалі служили, аж поки їх вб’ють або покалічать.

— Поблагослови сина… — над силу промовила вона, коли Демка вже вели до стайні.

— Нехай його Бог благословить! — одповів козак. — Мені ж зв’язано руки і ніяк його перехрестити! А ти, Галю, не вдавай свого серця у розпуку та сподівайся: я прийду по тебе, хоч із того світу.

Тут челядь відтягла молоду жінку від чоловіка і її повезли додому, Рогозу ж почали катувати, як наказував управитель, а коли він не мав уже сили навіть держати голову, його винесли надвір і тут коновал наштрикав йому на правій руці своїми інструментами літеру “Б”, що мала визначати російське слово “бродяга”, і після того натер порізане місце порохом, щоб порізи посиніли і їх знать було довіку. Далі Демкові обрили півголови і тоді вже замкнули у комору, щоб там він вилежавсь, поки трохи погоїться спина,

X

Два тижні дожидали Рогозу у плавні Яків Люлька та Іван Балан; на третім же тижні, не діждавши його, попливли дубом у Чорне море та до тихого Дунаю.

Тим часом Рогозу забили у кайдани і повезли у Самар до полковника пікінерського полку. Козак знову побачив навкруг себе свідка своїх юнацьких герців — просторий степ; побачив і свідків своєї весільної подорожі — могили Близнюки… Та тільки сум наганяло тепер на нього все те, він у кайданах, він невольник, розлучений з усім, що миле його серцю. Він проклинав тепер і розлогі степи і високі могили і навіть блакитне небо за те, що вони нагадували йому про страчену волю.

Молодий козак тяжко карався тепер з того, що не послухав поради свого старшого брата Петра і не помандрував на Дунай разом з січовим товариством.

У Самарі з Рогози зняли кайдани і почали муштрувати його разом з іншими пікінерами.

З першого ж дня свого пробування у Самарі Рогоза почав обмірковувати, як би його втекти. Хата, де містилися пікінери, стояла у дворі і хоч на ніч на воротах того двору й ставав вартовий, а проте з другого боку хати вартового не було, і втекти через сад та городи до Самара було зовсім не трудно, на річці ж козак добре знав, де саме стояли човни.