З окопів вчувалися вигуки:

— Не віддамо неньки Січі! Ляжем трупом!

А біля пушкарні вже бряжчали шаблі й блищали гострі чингали, — там лилася братня кров запорожців.

Через який час гупання колоди увірвалося, й залізна брама пушкарні з стогоном упала на землю. Потишився й брязкіт зброї, й хлопець побачив, що невеликий натовп січової старшини почав тікати до паланки, а переможці-козаки почали викочувати з пушкарні гармати та виносити всяку зброю.

Галас на майдані все ж таки не вщухав, і серед загального гомону тепер вчувалися вигуки:

— К бісам зрадників! Андрія Ляха кошовим!

— Порохню!.. Порохню!..

— Калниболоцький нехай веде нас! Усі ляжемо за волю та неньку Січ!

Аж ось, трохи згодом, зразу всі потишилися, й Василь побачив, що серед майдану стоїть панотець з хрестом і про щось умовляє козаків, а коли він скінчив свою промову, козаки почали розходитись з майдану по куренях.

Тепер Василь без перешкоди добіг до пушкарні й зазирнув туди: неглибокий льох був повний усякої зброї та кухов з порохом та кулями. Недалеко від пушкарні стояв другий льох — військова скарбниця, але туди Василеві не довелося зазирнути, бо брама скарбниці була ціла й біля неї стояв вартовий.

Одшукавши нарешті Гната, Василь почав його розпитувати, що воно коїться на Січі.

— Генерал Текелій прийшов з військом, щоб зруйнувати Січу… — одповів йому Гнат похапцем, кудись поспішаючись. — Козаки хотіли оборонятись, та панотець умовив скоритись!

— Нащо ж Січу руйнувати?

— Нема часу з тобою базікати! Он полковник мій аж оселедець свій скубе, так побивається. Ридає там, як мала дитина!

Гнат побіг до паланки, а Василь пішов шукати брата Петра.

Той сидів на призьбі під куренем, сердито колупаючи в своїй люльці залізною протичкою. Вуси його, що завжди рівно звисали донизу, зараз неначе настовбурчилися, очі ж відбивали лютим і сумним вогнем.

— От так, хлопче!.. — зустрів Василя старший брат. — Не доведеться тобі козакувати! У гречкосіїв повернуть нас усіх!

Василеві щось здавило в грудях, залоскотало в глотці, й рясні сльози побігли з його очей.

— Я хочу козакувати! — ледве вимовив він, хлипаючи. Петро почав милувати меншого брата рукою по голові.

— I я, братику, хочу козакувати. Та коли б же наша сила була. Краще вмерти мені, аніж стати гречкосієм, та ще й кріпаком. Не плач, малий!.. Ще, може, ми втечемо та таки будемо козакувати.

Василь пішов до кабиць. Він тільки тепер згадав, що досі не снідав, а проте, вже була обідня пора. Біля кабиць кухарі тільки почали розкладати багаття, бо зранку було не до того. Василеві дали окраєць хліба, й він, і з’ївши його, взявся до своєї роботи.

Надійшов вечір. У Січі була зловіща тиша. Козаків по куренях поменшало, проте, й на майдані не було нікого. Пронудившись деякий час, Василь ліг під куренем на призьбі й скоро заснув.

Чи довго спав хлопець, того він не знав, а тільки прокинувся він поночі через те, що хтось, складаючи на призьбу зброю, кинув на нього свого череса.

Розплющивши очі, Василь не зразу пригадав, що сталося вдень, і деякий час спокійно дивився на зірки, що з високого неба зазирали йому в очі й милували його своїм холодним промінням. Аж ось з куреня почувся гомін, а біля призьби козаки складали щось у торби й лантухи.

— У плавню! У плавню!.. — вловило Василеве вухо голоси козаків.

— Калниболоцький збирає й Лях!

— Ходімо всі. Великий Луг-батько дасть усім пораду!

— На Дунай помандруємо!

Василь згадав усе й схопився з призьби.

«Як? Запорожці помандрують на Дунай. А він же як? Ні, я не дамся, щоб мене покинули. Я не буду гречкосієм. Я хочу козакувати!»

Він прожогом побіг до куреня свого брата. Січовий майдан знову кишів, мов мурашник, але тепер усі ходили хутко й гомоніли помалу. Пушкарню й скарбницю було одчинено, й з них виносили все, що там переховувалося. Всі запорожці, що траплялися хлопцеві, були навантажені зброєю й усяким добром і йшли вниз до Підпільної.

Не заставши брата Петра в курені, Василь оббігав усю Січ, плутаючись поміж козаками, й несподівано здибав брата Гната.

Узброєний по-козацькому, й навіть з шаблею при боці, Гнат, радісний та веселий, йшов од паланки до майдану.

— Що це ти, Гнате? — скрикнув Василь, дивуючись на братову шаблю.

— Мене полковник Порохня благословив бути козаком і навіть шаблю свою мені подарував. «Нехай, — каже, — хоч не я, старий, так моя шабля погуляє ще на волі!»

— Куди ж тепер?

— На Дунай-річку. Там буде наша Січа!

— А твій полковник хіба не піде на Дунай?

— Ні! Плаче, а не йде. «Старий, — каже, — я… Хочу лягти в рідну землю, а не в бусурманську!»

— А я, Гнате, піду з тобою! — спогорда сказав хлопець. — Я хочу козакувати!

Брати проминули церкву й, повернувши стежкою до річки, перестріли братів Петра й Демка. Ті сперечалися.

— Я не піду на Дунай, — говорив Демко, — бо знайшов собі до пари дівчину й хочу одружитись!

— Нікчемний бабій! — гримав на нього Петро. — Ганьбу робиш ти всьому нашому роду козацькому, лицарському!